Спільне горе латишів та українців. Депортація. День пам'яті

Опубліковано 2017-06-16
До Дня пам'яті жертв комуністичних репресій, який відзначає нині Латвія

У ніч з 14 на 15 червня 1941 року органи внутрішніх справ СРСР за підтримки Червоної Армії та місцевих комуністичних активістів-колаборантів депортували з Латвії 15424 чоловік або 0,79% населення. Майже половину, 46,5% депортованих складали жінки, 15% – діти молодше 10 років. Загальна чисельність померлих жертв депортації склала 4884 чоловік (34%). 

Зі здобуттям незалежності День пам'яті жертв комуністичного геноциду щороку відзначається в пам'ять жителів Латвії, яких було депортовано до Сибіру в ту ніч, що закарбувалася в пам'яті народній, як одна з найжахливіших в історії країни.

Мапа депортацій латишів. Червоні позначки - 1941 рік, чорні - 1949

Але в тому ж червні, подібні депортації відбулися на всіх територіях, захоплених СРСР після укладання з Третім рейхом пакту Молотова-Ріббентропа, в тому числі і в Західній Україні. Отже це наше спільне горе, наша спільна страшна історія перебування під тоталітарною радянською владою, про яку і пам'ятати ми маємо разом.

ЧЕРВОНИЙ ВОРОГ ЗАМІСТЬ "ЧОРНОГО ЛИЦАРЯ"

Організаційне оформлення цієї чергової для СРСР хвилі великого терору поклала постанова Раднаркому від 14 травня 1941 року "Про висилку з Прибалтійських республік, Західної України, Західної Білорусії і Молдавії соціально чужих елементів". Безпосередньо підготовкою та здійсненням цього злочинного задуму займався недавно створений Комісаріат державної безпеки СРСР і його підрозділи на місцях. У репресіях Москві допомагали місцеві колаборанти, так званий партійно-радянський актив. Їхня робота полягала, в першу чергу, в складанні списків для депортації.

Вагони для депортації

Ця хвиля репресій була цілеспрямована – проти тих, хто символізував свободу, освіченість і добробут Латвії. Була знищена державна еліта. Репресовані – представники всіх народів і всіх професій – латиші (більше 80%), євреї, росіяни; вчителі та підприємці, офіцери, державні службовці та працівники громадського сектору. Ключовим фактором стала їхня віра у вільну Латвію та робота на її користь. 

Зрозуміло, що при цьому колаборанти мали чудову можливість не тільки показати новій владі свою лояльність, а й поквитатися за минулі образи, звести рахунки зі старими недругами, прибрати конкурентів для кар'єри.

Вагони для депортації

Терор такого масштабу, здійснений у маленькій країні, де "всі знають одне одного", став колективним емоційним шоком для Латвії. Страх підживлювався чутками, які швидко поширювалися, про те, що готується друга хвиля депортації. Цього разу вже більш соціально визначена. Планувалося розгромити місцеве селянство (в міжвоєнний час сільське господарство Латвії було фермерським, країна була житницею Європи), щоб простіше було здійснювати колективізацію.

Вже після війни прокуратура радянської Латвії з цинічною прямотою висловлювала жаль про те, що стрімкий німецький наступ 22 червня не дозволив "остаточно ліквідувати залишки контрреволюційних елементів Латвійської РСР". Довелося "совєтам" доробляти свою роботу (в березні 1949 року буде здійснено ще одну масову депортацію).

Вагони для депортації

Перша радянська окупація (1940-1941 рр.) отримала в Латвії назву "страшний рік". Цей страх, пік якого припав на 14-15 червня, викликав серед населення таку ненависть, що змінив століттями складений стереотип колективного несвідомого, нібито головний противник латишів – німці, які почали захоплювати ці землі в XIII столітті, й на довгі роки перетворили її мешканців у своїх кріпаків. (У народній свідомості уявлення про цих загарбників закріпилося в чіткому негативному образі "чорного лицаря"). Але "червоні" окупанти лише за рік зуміли змінити все. В середині 1941 року жителі Латвії вже були впевнені, що головний їхній ворог – комуністи, влада яких міцно асоціювалася з Москвою, Радянською Росією.

ЛАТИСЬКА DOLOROSA 

Книжкова лавка Музею окупації

В День пам'яті жертв комуністичного геноциду місцевий фонд "Діти Сибіру" організував ходу від Музею окупації Латвії на Ратушній площі до пам'ятника Свободи, де відбулася урочиста зміна почесної варти і церемонія покладання квітів. Цей шлях – своєрідна Голгофа для латишів. Попереду колони мали нести хрест з терновим вінком та написом "76" (якраз стільки років минуло від депортації).

 Віктор Меденіс

Коли я спитав у присутніх, а чи є тут хтось, хто сам пережив депортацію, мені вказали на сиву людину. Підійшов, познайомився. Ветерана звуть Віктор Меденіс. Виявляється в "страшний рік" йому виповнилося чотирнадцять (тобто зараз - 90). Привітав його з ювілеєм та послухав розповідь. Ще до 14 червня 1941 року значна частина його сім'ї була репресована. А залишок великої родини депортували в ніч на 15 червня. Завезли їх аж до Красноярського краю – Березівський район, село Костянтинівка. А назву господарства пан Віктор вимовляє так, що відразу відчуваєш, як лицемірно, зухвало вона виглядає з урахуванням обставин – радгосп "Мирний".

Представниці української діаспори

В урочистій ході, як завжди, брали участь представники української діаспори. Це перш за все, представники змішаних латисько-українських сімей, що також безпосередньо постраждали від радянських репресій. От, наприклад, пані Оксана. Її батько, Іван Томич, був родом з Коломиї. А мати, Ганна Рутка (латиською мовою – "редька") – з Латвії. Батьки познайомилися на засланні в Сибіру. Працювали в колгоспі села Тамбовка, що за 90 км від Омська. Після одруження в Ганни та Івана народилися дві доньки. Першій дали українське ім'я – Оксана, другій – звичне для Латгалії (східна частина Латвії) - Ірена. 

Оксана Томич. Ії батько-українець та мати латишка познайомилися в Сибіру

Родині Рутків було дозволено повертатися на Батьківщину 1956 року, сім'ї Івана – в 1960-му. Але ж удома в них все було відібрано. І повертати радянська влада нічого не збиралася. Тому ще довгий час вони мешкали в Омську. І лише в 1970 році змогли повернутися додому.

"Свою доньку я виховала патріоткою Латвії та України. Коли 2014 року почалася війна, вона сама першою потягнула мене на акції протесту. А ще пригадую одну історію. Коли я оформлювала пенсію, то мені доброзичливці підказували: "Знаєте, ви, як репресована, можете оформити пенсію в Росії. Буде більше. Але я відповіла: "Дякую. Мені від тієї країни нічого не треба!". "Не всі люди можуть зрозуміти, що не все вимірюється грошима", - підсумувала пані Оксана.

Війсткові аташе

Ми йшли ходою центром Старої Риги. І ця латиська Dolorosa була вражаючою – якесь сумне величне піднесення в очах та обличчях людей. На Площі Свободи, де зібралися всі, грав військовий оркестр, відбулася урочиста церемонія роти почесної варти, виступ Президента Латвії.

Сюди ж підійшла моя давня знайома по українській діаспорі Любов Денава. В неї багато родичів в Одесі. Тому я, будучи одеситом, часто обговорюю з нею новини Південної Пальміри. До Сибіру пані Любов поїхала сама – на заробітки. Там вона познайомилася з латишем Рудольфсом Денавсом та вийшла за нього заміж. Мабуть, не випадково, що Рудольфс закохався саме в неї, в українку. Коли СМЕРШ у серпні 1945 року засудив його до ув'язнення, то він ледве не вмер у Сибіру від виснаження. Рудольфса врятував, виходив один українець, засланий туди ж.

Елга Земзаре (депортація 1941 року), Єва Карклиня (депортація 1949 року) та Любов Денава (її чоловік був засуджений СМЕРШем до Сибіру в 1945 році).

Пані Любов познайомила мене зі своїми латиськими подругами. Обидві – постраждалі від радянських репресій різних хвиль. Родину Елги Земзаре депортували саме в 1941 році. Велике щастя, що вони вижила. Тоді, в червні їй було усього півтора року. А малюки в тих жахливих умовах гинули чи не найпершими. Велика сім'я Єви Карклині (їх семеро) підпала під післявоєнну депортацію (25 березня 1949 року). Причому, її батько на той час уже сидів у в'язниці. "Ми зараз дуже переживаємо за Україну, – сказали ці жінки. – Ви маєте витримати і перемогти. Ми впевнені в цьому".

ВЕЙОНІС: "КОМПРОМІСИ ЩОДО БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИ – НЕМОЖЛИВІ"

Довгий час на Заході великі партнери вважали, що країни Балтії та Польща, які постійно нагадували про можливість російської агресії, такі собі божевільні. М'яко кажучи, закомплексовані на спогадах про завоювання їхніх територій Російською та Радянською імперіями.

Здавалося б, що й кому може загрожувати в XXI сторіччі?!

Але агресія проти Грузії, а потім – ще більша та більш нахабна – проти України показали, хто правий у цій ситуації.

Президент Латвії Раймондс Вейоніс та спікер Саейми Інара Мурнієце.

Тому цікаво і корисно було послухати промову 14 червня президента Латвії Раймондса Вейоніса. Ключова його теза – трагедія, яка сталася з латвійським народом 76 років тому, найнещаднішим чином показала громадянам країни, як боляче втрачати найдорожче, що може бути у народу, – свободу. "Сьогодні треба бути пильним щомиті. І розуміти: стосовно безпеки своєї держави компроміси неможливі!" - наголосив президент.

Позиція дуже близька сьогоденній Україні.

Та й на Заході останнім часом багато що зрозуміли і вже не такі безтурботні, як були ще донедавна.

Олег Кудрін, Рига

Фото, відео автора