Конґрес українців Латвії

......Тікаючи у 1933 з голодної Сумщини, Настя і Олексій Акименки опинились під Ленінградом.Там працювали, народили сина. Там застала війна. Виживали з малою дитиною в окупації, як всі. В 44-му німецький ешелон з остарбайтерами, в якому були і Акименки, розбомбили, тікали-куди очі бачили, поки не зупинились на латиському хуторі недалеко від станції Мейтене. Прижились. Там народились ще два сина. Працювали в колгоспі, ростили дітей, раділи життю, співали українських пісень і разом з латишами святкували Ліго. А потім тяжка хвороба Олексія. І в 56-му, поховавши чоловіка на сільському цвинтарі під Елеєю, зібравши свій нехитрий скарб та трьох синів, Настя повернулась в Україну.

Вона прожила довге і важке життя, як тисячі моїх земляків. Виростила дітей, діждалась онуків, і на 92 році життя пішла за обрій, до свого Олексія, щоб вже навіки бути разом.

Тоді, у восьмидесятому, коли молодий Олександр, керуючись дитячими спогадами, на новенькому Москвичу приїхав у Єлгаву шукати могилу батька, було все простіше, і шлях коротший, і все життя попереду... Знайшов могилку, що недалеко від церкви, місцеві умільці зварили хрест з арматури, білою фарбою написав ім’я і дати народження і смерті. І обіцяв приїхати ще...

Життя збігає, немов весняні води, були і щастя, і біда, багато роботи, давно вже дорослі доньки, ростуть онучки, а в Олександрі все ще живе 7 річний хлопчик, який приїхав на зустріч з татом..

Сьогодні Олександр вже старший за батька. Сам батько і дідусь, з сивими скронями, маленькою пенсією і з великою любов’ю до людей і життя. Не знаю, про що говорив син з батьком. А ми говорили про Україну і Латвію, про дітей і онуків, про Євросоюз і безвіз, про моїх односельчан, ходили в гості до Кості Оверченка, гуляли по Єлгаві і Ризі.