Голодомор 1932–1933 років в Україні – геноцид українського народу

Опубліковано 2013-09-12

Внаслідок насильно проведеної колективізації та підвищення квот хлібопоставок було зруйновано традиційну систему землеробства. Селян агітували вступати до колгоспів, які перетворилися на інструмент визиску. Вступивши до колективного господарства, хлібороби втрачали землю, худобу, реманент, можливість контролювати результати своєї праці. Вони ставали підневільними та безправними працівниками. Водночас централізоване накопичення запасів збіжжя й інших сільськогосподарських продуктів призвело до браку харчів у селян. Почалося масове голодування. Особливо важкою була ситуація в Україні та Північному Кавказі.

Тоталітарні методи більшовицької влади викликали спротив українських селян. Наприклад, у 1930 році в Україні відбулося близько 4098 повстань за участі понад 1,2 млн. учасників та 1061 (близько 250 тис. учасників) на Північному Кавказі, де українці становили значну частину населення.

Паралельно влада розпочала наступ на українську інтелігенцію, з метою залякати та змусити її працювати на новий режим. З 1929 року розпочалося фабрикування судових процесів над провідними українськими політичними та громадськими діячами, незгідними з офіційною політикою Москви. Засуджено, заслано в табори та страчено майже усіх академіків НАН України, тисячі провідних вчителів, священників Української Автокефальної Православної Церкви та суспільно-громадських діячів.

Головною причиною голоду 1932-1933 років стали методи державної заготівлі зерна, шляхом примусового централізованого вилучення. У 1931 років українські селяни змушені були віддати більше 40% усього урожаю, що призвело до голодування уже в кінці 1931 – 1932 років. Незважаючи на це, у липні 1932 року було прийнято завідомо нереальні до виконання плани хлібозаготівель з урожаю 1932 року. Фактично було створено умови для того, щоб вилучити усі запаси зернових.

У жовтні 1932 року з Москви до України прибула надзвичайна хлібозаготівельна комісія на чолі з головою РНК СРСР В. Молотовим . У листопаді 1932 року під тиском В. Молотова ЦК КП(б)У прийняла постанову "Про заходи щодо посилення хлібозаготівель", а 20 листопада 1932 року Раднарком України затвердив аналогічну постанову про запровадження натуральних штрафів вилучення продовольства і худоби в господарствах, які "заборгували" згідно нереальних планів хлібозаготівель. Розширене тлумачення цих постанов давало можливість представникам влади вилучати й інші продукти харчування: картоплю, квасолю, цибулю, капусту тощо.

У грудні 1932 р. ЦК ВКП(б) ухвалило рішення забрати з України усі наявні зернові запаси, включаючи посівний матеріал. Для вилучення продовольства створювалися спеціальні загони з активістів – так звані "буксирні бригади", які ходили по селянських хатах та проводили обшуки. Конфіскації підлягали не лише зернові, але й усі продукти, худоба, навіть одяг і меблі. Селян було позбавлено усіх харчів. Цим партійний апарат цілком свідомо прирікав селян на голодну смерть. Ось як описує "діяльність" такої бригади в с. Краснопілля тодішньої Одеської (сучасної Кіровоградської) області сільський кореспондент газети "Радянське село" у доповідній записці за грудень 1932 року: "Ця бригада ходить попід хатами і бере, що хоче, і де діває – невідомо. Є випадки, що забирають все майно. Як не даєш, то ще й поб'ють, або не пускаєш до хати, то вони двері б'ють. Дехто й купив хліба, то бригада каже "вкрав з колгоспу", а то беруть з погребів капусту, огірки і все."

Для розправи з селянами, які не виконували плани по хлібозаготівлі, влада широко використовувала спеціальний позасудовий репресивний захід – занесення на "чорну дошку" районів, сільрад, сіл та колгоспів за "невиконання хлібозаготівель". Вперше така практика була застосована у листопаді 1932 на Кубані в районах, заселених українцями. Занесення на "чорну дошку" означало оголошення в окремих населених пунктах надзвичайного стану та системи примусових заходів: села блокувалися, призупинялося постачання товарів, заборонялася торгівля, вивозилися із крамниць товари, не дозволялося перемелювання зерна на муку. Занесення на "чорні дошки" означало повну ізоляцію цілих районів, вилучення усього продовольства, що часто було рівнозначним смертному вироку.

Яскравим доказом навмисної організації Голодомору 1932-1933 років на Україні служить підписана Сталіним 22 січня 1933 року директива, згідно якої виїзд селян з території УРСР в інші регіони Радянського Союзу заборонявся. Тих, хто встиг виїхати, заарештовували і повертали назад. Згодом спеціальні військові підрозділи блокували дороги до міст. "Загороджувальні загони" робили неможливим перевезення хліба і зерна та пересування українців, які прагнули врятуватися від голодної смерті.

Ще одним свідченням цілеспрямованої політики радянської влади проти українського селянства, як складової української нації, можуть бути систематичні та жорстокі репресії проти місцевих партійних керівників, які висловлювали незгоду з надмірними планами хлібозаготівель. Вони прагнули допомогти селянам, що помирали голодною смертю, шляхом виділення їм продуктів харчування із колгоспних фондів. За свої вчинки їм доволилося платити свободою та життям.

У державних резервах було нагромаджено велику кількість зернових запасів, але ці ресурси не було використано для надання допомоги голодуючим. Незважаючи на масову смертність радянський уряд експортував за кордон величезні обсяги збіжжя та інших продуктів харчування, які були вилучені з України. З СРСР було експортовано у 1932 році 1,6 млн. т зерна та 1,8 млн. т – у 1933 році.

Окрім того, більшовицький режим не визнавав голоду в Україні. З приводу цього М.Литвинов - Народний комісар закордонних справ, у січні 1933 року зробив заяву про відсутність голоду в Україні. На цій підставі СРСР відмовився від допомоги, яку пропонували численні неурядові організації іноземних держав.

Комуністична влада мала вдосталь ресурсів та можливостей для припинення голоду в Україні та в інших регіонах СРСР. Однак ці ресурси не було використано. Натомість, в Україні було задіяно продуману систему репресивних заходів з метою позбавити селян усієї їжі та перекрити їм доступ отримати які-небудь продукти. Таким чином, радянське керівництво використало голод як знаряддя терору супроти українського народу. Це підтверджує у своєму донесенні й італійський консул Сержіо Граденіго 31 травня 1933 року: "Етнографічний матеріал" слід замінити, цинічно сказав один... великий начальник у місцевому ГПУ.... Яким би потворним і неймовірним не здавався подібний намір, все ж його варто розглядати як реальний і такий, що здійснюється повним ходом. Адже шляхом безжальних конфіскацій московський уряд влаштував не те, що голод, а повний брак будь-яких засобів до існування на українському селі... З цього я роблю висновок: теперішня катастрофа спричинить колонізацію України переважно російським населенням. Це змінить її етнографічну природу."

За підрахунками Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи НАН України внаслідок Голодомору 1932-1933 років загинуло 3 млн. 941 тис. осіб, серед яких етнічних українців – 3 млн.597 тис., або 91,2% від загальної кількості прямих втрат.

Непрямі втрати внаслідок голодомору в Україні в 1932-1934 роках дорівнюють 1 млн.122 тис. осіб. Сукупні демографічні втрати, з урахуванням кумулятивних втрат, становлять 10 млн. 63 тис. осіб. Якщо б не було голоду, терору та репресій, то при збереженні динаміки демографічного приросту, у 1937 році населення Української РСР могло б становити 36-37 млн. осіб замість 26 млн. осіб.

Голод призвів не лише до фізичного знищення мільйонів людей, зруйнував соціально-економічні та традиційні народні інститути, спричинив морально-психологічні зміни у свідомості української нації, а й зламав традиційний уклад життя українських хліборобів. Результатом дій радянського режиму в 1932-1933 роках стала загибель мільйонів людей, що свідчить про наявність ознак злочину проти людяності. Таким чином, Голодомор 1932-1933 років став складовою частиною більшовицької політики, спрямованої на утвердження жорсткого контролю держави над суспільством.

З метою вшанування пам'яті мільйонів українців, які стали жертвами голоду 1932-1933 років в Україні Верховною Радою 28 листопада 2006 року було прийнято Закон України "Про голодомор 1932-1933 років в Україні", що визнав Голодомор геноцидом українського народу. Результатом зусиль громадськості та держави стало визнання Голодомору актом геноциду низкою іноземних держав і міжнародних організацій. 1 листопада 2007 року 34-а сесія Генеральної конференції ЮНЕСКО, до складу якої входить 193 країни, одноголосно прийняла Резолюцію "Вшанування пам'яті жертв Голодомору в Україні". У ній було висловлено переконання, що усестороннє висвітлення трагедії Голодомору 1932-1933 років стане нагадуванням сучасним і майбутнім поколінням про необхідність плекати демократичні цінності, права людини і громадянина.

28 квітня 2010 року Парламентська асамблея Ради Європи прийняла резолюцію про вшанування пам’яті жертв великого голоду (Голодомору) в колишньому СРСР. Європейські парламентарі визнали, що великий голод в СРСР був «викликаний жорстокими зумисними діями і політикою радянського режиму» і є злочином проти людства. В резолюції відзначено, що  «в Україні, яка постраждала найбільшою мірою… ці трагічні події відомі як Голодомор (політично мотивований голод) і визнані українським законом актом геноциду українців».

Лариса Артеменко, вчений секретар Національного музею Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні.