У 20 столітті по нашій землі пройшло три Голодомори

Опубліковано 2016-11-16

Нас вчили кусати хліб над тарілкою або горнятком, щоби на землю не впала дрібка. Якщо впала – негайно підняти. Коли ми йшли далеко, наприклад, до лісу, то, поївши на галявині, дрібки бабця змітала в подолок запаски і, повернувшись додому, висипала у баняк, де готували для дробу. Несвіжий хліб кусали над човником з долоні, а ще краще – над газетою, щоби зібрати дрібки до купи і всипати до рота.

Ці правила у нашій родині виглядали такими ж вічними і обов’язковими, як літнє сонце або яскраві зимові зірки на небі. Якщо хтось губив байду хліба, то мусів відразу підняти і поцілувати. Бабці називали його папою. А прабабця багато разів розповідала страшні історії, як ходили голодні старці. Старці – то умовно. Бо серед старців траплялися молоді жінки з немовлятами. Приходили і чоловіки. Вони були з-за Збруча і всі, навіть немовлята, з худими і чорними обличчями.

Старці ділилися на тих, кому справді щастило втекти через ріку (їх за таке розстрілювали на місці), і тих, хто косив під знедолених. Але фальшиві старці мали новіше вбрання і брудні та неголені обличчя, якщо то були чоловіки. А жінки ходили у брудному одязі. Справжні старці приходили у дранті. Одяг їм давали. Але, оскільки вони весь час ходили, то вбрання швидко зношувалося. А ще, зі слів прабабці, вони мали перелякані очі.

Запам’яталася історія прабабці про Марічку, яка жила у сиротинці біля церкви. Не дивлячись на виснаженість, на її обличчі ще збереглася колишня врода. Марічка практично не розмовляла. Тільки жіночка, яка приносила у притулок їду, розповіла, що якось розговорила Марічку і клялася, що страшенно пошкодувала.

Марічка пішки прийшла у Галицьке Опілля аж з Катеринославщини. Вона була одинадцятою дитиною. Мала три сестри і десять братів. Родина мала багато поля і чотири млини. На весні сімнадцятого року вони переїхали у велику нову хату. Ця хата через кілька років стала причиною сутички тата і двох старших братів з комісарами, які приїхали її відбирати під школу для дітей бідноти.

Тата і двох найстарших братів тоді вбили, їх вигнали з хати. У мами від нервів та раптових злиднів почалися сухоти, і вона у 1922 році померла. Дітей порозбирали родичі. Але вони самі не мали, що їсти. Тоді в Україні лютував перший Голодомор, і вона із сестрою та братами ходили жебракувати. А ще вони переховувалися, щоби не забрали до інтернату, бо там дітей страшенно били, і вони вмирали від різних захворювань.

У сімнадцять Марічку взяв заміж Василь, який допомагав на переїзді залізничникові. За це молода сім’я могла жити у господарській прибудові, де тримали сіно для коней.  Невдовзі народився первісток. Василь, як бідняк, отримав у райцентрі куток в гуртожитку. Не падав на голову дощ, не кусали комарі і було де зігрітися. Марічка народила другу дитину.

Василь не хотів жити в місті і повернувся до бездітної тітки на село. Там Марічка народила втретє. Жили у старенькій хаті. Мали живність, овочі, у старому саду росло багато вишень. У 1933 році сусіди нашептали, що Марічка з розкуркулених і, не дивлячись на те, що жили у старенькій хаті, за збіжжям до них прийшли найперше. Приходили ще 6 разів. Останнього разу, коли відібрали свиней, курей, збіжжя, горох, квасолю, просто побили начиння. Від злості. Награбоване не помістилося у колгоспних коморах, і частина збіжжя та інших харчів під відкритим небом гнила від дощів. Але вартові, китайці чи удмурти, стріляли без попередження. Коло комор лежали трупи односельців. Навмисне не забирали, щоби лякати інших.

Василь їздив в район. Пробував чогось добитися. І одного разу звідтам не повернувся. Спочатку помер найстарший син Марічки, якому було 5 років, потім пішла на той світ наймолодша. Найдовше мучився середущий, він лежав на ліжку поруч зі старенькою тіткою чоловіка. Вони просили їсти. Марічка чула, що здирають кору, нарізають її на дрібно і варять. Вона приготувала цю поживу і нагодувала тітку і сина. На рано малий помер, тітка корчилася у судомах.

Марічка винила себе, що отруїла сина. Коли робила щось важке, то могла, зітхаючи, промовити:

– Васю, мій милий, чому ж не допомагаєш?

А потім приходила до тями і озиралася довкола, чи ніхто не бачить?

Так би і жила привидом, якби не війна. Марічку хотіли відправити до Німеччини, але врятувала відлюдькуватість. Побоялися, щоби у неї не було сухот. Казали, що коли через село проходила лінія фронту і горіли хати, стодоли, штрика, Марічка єдина, хто нікуди не втік. Це при тому, що поруч, на дзвіниці, угорський кулеметник влаштував гніздо і по ньому били з гармат.

По війні до Марічки прибився Діма з Саратова. У нього не було кількох пальців на правій руці і кульгавив. Казав, що йому нікуди їхати. Вони дуже сварилися через церкву. Марічка щодня вимолювала прощення, бо далі винила себе. Діма релігію ненавидів і можливо це спонукало його брати Марічку і їхати геть.

Марічка писала прабабці. Не часто і не багато. Вони зайшли до прабабці попрощатися, а в неї був клунок з оплатою за те, що готувала на весіллі – калач, булки, сало, може ще щось. І прабабця дала їм в дорогу всього того половину. В ті бідні часи то виглядало приблизно так само, якби зараз хтось продав свою ламборджіні і половину грошей віддав незнайомим людям, які з кінцями їхали геть.

У 1947 році до прабабці прийшов лист з тодішньої Кіровоградщини: “Нету больше моей Марички”. Прабабця казала, що вона все зрозуміла, бо по селах знову ходили старці зі сходу і розповідали страшні історії. Люди пухли з голоду і лише проводжали безпорадними поглядами тисячі ешелонів зі збіжжям, яким Сталін хотів пошикувати перед світом, що вже поборов розруху.

Прабабця розповідала історію про Марічку довгими зимовими вечорами. Тоді ми, мокаючи у мед хліб, чемно старалися, щоби не впало ні крихти. Закінчувалася історія про Марічку завжди однією фразою:

– Від долі, діточки, ще ніхто не втік.

У 20 столітті по нашій землі пройшло три Голодомори – 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947. Земля пухом мільйонам безвинно знищених – дівчатам, які не встигли бути коханими; хлопцям, які не встигли полюбити; дітям, дитинство яких зарили у братських могилах; просто людям, у яких нелюди відняли життя тільки тому, що ті були людьми. Сьогодні ми живемо у своїй державі. Нехай вона поки-що скидається на нову квартиру, яку ще треба довго і багато дороблювати, але то вже наша рідна держава. І головне! Ми перенесли три Голодомори і це страшно. Але ми вижили! І це означає, що Творець нас любить.

Автор статті: Олег Ущенко