Нескорена Олена Теліга

Опубліковано 2016-07-23

22 липня виповнилося 110 років від дня народження Олени Теліги. Видатна українська поетеса, громадсько-політичний діяч, рвійна, безстрашна жінка, шляхетна постать, гордість нації… І так мало їй відведено долею. Всього 35 літ.

Заходи з нагоди ювілею Олени Телі­ги розпочалися в день її народження в Києві. Злива не стала перешкодою для сотень шанувальників і однодумців видатної українки, які вирішили прийти до Бабиного Яру, щоб вшанувати її пам’ять на місці страти. Тут 22 лютого 1942 року німецькі нацисти розстріляли Олену Телігу разом з її чоловіком і однодумцями. Крім тисяч євреїв, закатованих нацистами, у Бабиному Яру лежать близько семи сотень українських патріотів.

До гранітного хреста, який символізує наші втрати і пам’ять, учасники заходу поклали квіти, помолилися, пом’янули Олену Телігу добрим словом. Точніше, полу­м’яним, бо її творчість потребує саме такого. Серед тих, хто прийшов віддати данину пам’яті Олені Телізі, члени ОУН, на чолі з її головою Богданом Черваком, члени Конгресу Українських Націоналістів, а також низки громадських організацій і просто кияни, які пишаються видатною Українкою. І не лише пишаються, а й дивуються її багатогранності.

– Деякі дослідники життя і творчості Олени Теліги, – каже Богдан Червак, – ніяк не можуть збагнути, як «салонна дама», яка виховувалася в атмосфері російської культури, дійшла до усвідомлення себе українкою. Мало того, національна самоідентифікація переросла в необхідність активного захисту політичних і культурних прав української нації. Олена Теліга загинула, коли їй було всього 35 років, але ми завжди пам’ятатимемо цю особистість, яка продемонструвала силу волі та взірець суспільної поведінки, позбавленої комплексів меншовартості й страху.

А секрет, між тим, простий, як у пісні. «Українкою я народилася…» 

“Не треба слів! Хай буде тільки діло!  
Його роби — спокійний і суворий,
Не плутай душу у горіння тіла,
Сховай свій біль. Зломи раптовий порив”.

Але для мене — у святім союзі:
Душа і тіло, щастя з гострим болем.
Мій біль бринить, зате коли сміюся,
То сміх мій рветься джерелом на волю!

Не лічу слів. Даю без міри ніжність.
А може в цьому й є моя сміливість:
Палити серце в хуртовині сніжній,
Купати душу у холодній зливі.

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,
Та там, де треба, — я тверда й сувора.
О, краю мій, моїх ясних привітів

Не діставав від мене жодний ворог.

* * *
Усе — лише не це! Не ці спокійні дні,
Де всі слова у барвах однакових,
Думки, мов нероздмухані вогні,
Бажання — в запорошених оковах.

Якогось вітру, сміху чи злоби!
Щоб рвались душі крізь іржаві ґрати,
Щоб крикнув хтось: ненавидь і люби —
І варто буде жити чи вмирати!

Не бійся днів, заплутаних вузлом,
Ночей безсонних, очманілих ранків.
Хай ріже час лице — добром і злом!
Хай палять серце — найдрібнійші ранки!

Ти в тінь не йди. Тривай в пекучий грі.
В сліпуче сяйво не лякайсь дивиться —
Лише по спеці гряне жданий грім
Із хмар сковзне — багнетом — блискавиця.
* * *