Конґрес українців Латвії

22 липня виповнилося 110 років від дня народження Олени Теліги. Видатна українська поетеса, громадсько-політичний діяч, рвійна, безстрашна жінка, шляхетна постать, гордість нації… І так мало їй відведено долею. Всього 35 літ.

Заходи з нагоди ювілею Олени Теліги розпочалися в день її народження в Києві. Злива не стала перешкодою для сотень шанувальників і однодумців видатної українки, які вирішили прийти до Бабиного Яру, щоб вшанувати її пам’ять на місці страти. Тут 22 лютого 1942 року німецькі нацисти розстріляли Олену Телігу разом з її чоловіком і однодумцями. Крім тисяч євреїв, закатованих нацистами, у Бабиному Яру лежать близько семи сотень українських патріотів.

До гранітного хреста, який символізує наші втрати і пам’ять, учасники заходу поклали квіти, помолилися, пом’янули Олену Телігу добрим словом. Точніше, полум’яним, бо її творчість потребує саме такого. Серед тих, хто прийшов віддати данину пам’яті Олені Телізі, члени ОУН, на чолі з її головою Богданом Черваком, члени Конгресу Українських Націоналістів, а також низки громадських організацій і просто кияни, які пишаються видатною Українкою. І не лише пишаються, а й дивуються її багатогранності.

– Деякі дослідники життя і творчості Олени Теліги, – каже Богдан Червак, – ніяк не можуть збагнути, як «салонна дама», яка виховувалася в атмосфері російської культури, дійшла до усвідомлення себе українкою. Мало того, національна самоідентифікація переросла в необхідність активного захисту політичних і культурних прав української нації. Олена Теліга загинула, коли їй було всього 35 років, але ми завжди пам’ятатимемо цю особистість, яка продемонструвала силу волі та взірець суспільної поведінки, позбавленої комплексів меншовартості й страху.

А секрет, між тим, простий, як у пісні. «Українкою я народилася…»

“Не треба слів! Хай буде тільки діло!
Його роби — спокійний і суворий,
Не плутай душу у горіння тіла,
Сховай свій біль. Зломи раптовий порив”.

Але для мене — у святім союзі:
Душа і тіло, щастя з гострим болем.
Мій біль бринить, зате коли сміюся,
То сміх мій рветься джерелом на волю!

Не лічу слів. Даю без міри ніжність.
А може в цьому й є моя сміливість:
Палити серце в хуртовині сніжній,
Купати душу у холодній зливі.

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,
Та там, де треба, — я тверда й сувора.
О, краю мій, моїх ясних привітів

Не діставав від мене жодний ворог.

* * *
Усе — лише не це! Не ці спокійні дні,
Де всі слова у барвах однакових,
Думки, мов нероздмухані вогні,
Бажання — в запорошених оковах.

Якогось вітру, сміху чи злоби!
Щоб рвались душі крізь іржаві ґрати,
Щоб крикнув хтось: ненавидь і люби —
І варто буде жити чи вмирати!

Не бійся днів, заплутаних вузлом,
Ночей безсонних, очманілих ранків.
Хай ріже час лице — добром і злом!
Хай палять серце — найдрібнійші ранки!

Ти в тінь не йди. Тривай в пекучий грі.
В сліпуче сяйво не лякайсь дивиться —
Лише по спеці гряне жданий грім
Із хмар сковзне — багнетом — блискавиця.
* * *