Моя вчителька

Опубліковано 2017-04-23

Я -Тетяна Лазда з Сумщини, з села, що майже на кордоні  з РФ. Я знаю, що мене , хто жартома, хто не дуже, називає "бандерівкою з Сумщини".  Це стаття  з районної газети про мою вчительку- Сокіл Галину Іванівну. Школу я закінчила в 1976, і всі роки, до останніх днів життя Галини Іванівни, зустрічались, листувались, говорили по телефону...Не все, але багато з того, що тут написано, Галина Іванівна мені, вже в 2000, розповідала. Вже багато років  в мене вдома живуть вишиті Галиною Іванівною серветки, вишиті одною, лівою рукою. А ще-листи, з новинами про школу, поки вчителювала, пізніше-про моїх однокласників, про село.... А ця вишивка, на світлині в статті- моя, мій подарунок Галині Іванівні.

Дорога моя Вчителько, Ви назавжди зі мною,  і моя вірність національній ідеї-це те, чому навчили мене Ви і мої батьки.

nezl

Україна відзначає 25 річницю Незалежності. Кожен з нас сприймає поняття волі, свободи, назалежності по-своєму. Для когось, можливо, це просто слова без змісту і зобов’язань перед країною, громадою. Ось тоді все більше з’являється розмірковувань на кшталт «А що дала мені ця держава?» і майже не чути питання: «А що я зробив для неї?». На жаль, перших ми бачимо, чуємо часто, вони на перших шпальтах газет, вони не зникають з телеекранів, а ось про представників другої категорії ми мало що знаємо, і інколи дізнаємося про складне, трагічне життя лише після їх смерті.

Справжні герої України залишаються в тіні. Нехай Галина Іванівна Сокіл не захищала Україну з автоматом чи гранатою, і ті передані нею кілька цидулок у зв’язковій ланці ОУН лише піщинки у великій справі, однак цей внесок у мрію її життя – незалежну Україну, коштував їй руки і десяти років ув’язнення. Цей матеріал – своєрідна спокута перед мужньою жінкою, якої вже немає серед нас.

ЗВ’ЯЗКОВА

В Угроїдах залишилася добра пам’ять про вчительку української мови і літератури Галину Іванівну Сокіл (у шлюбі Харченко), адже віддала місцевій школі 25 років. У її трудовій книжці лише два записи: «Прийнята на роботу з 15.08.1961», «…Звільнена у зв’язку з виходом на пенсію 26.08.1986 року…». Але шлях до Угроїд для Галини Іванівни видався довгим і тернистим.

s94192055.jpg

Народилася вона 18 серпня 1930 р. м.Жовква Львівської області. Росла і виховувалася в родині селян. Навчання почала в польській школі. Після окупації західної України більшовицькими військами у серпні 1939 року допомагала батькам по господарству. У шістнадцять років втратила руку, коли її у Львові (на теперішній вул. Франка, біля редемптористської Церкви Непорочного зачаття), намагались наздогнати і розстріляти, а прострілили праву руку, яку відтяли у лікарні через рвані рани з вогнепальної зброї.

З початком Другої світової війни вступила у зв’язкову ланку ОУН (б) під зверхність районного провідника Йосипа Касарапа, який у 1948 разом із побратимами, аби не потрапити до полону, підірвався у криївці гранатою.
Після війни почалися масові вивезення. Щоб якось виправдатися політично, комуністи вдавалися до провокацій. З’явилися безліч фальшивих «бандерівських» боївок.

s18956096.jpg

– Пам’ятаю, якось до нас з мамою прийшов один такий, ніби бандерівець, прохав мене вишити йому сорочку. Та визначити таких «оунівців» більш-менш спостережливим людям було не важко. Про цього я повідомила справжнім бійцям УПА, потім його вже не бачила, – згадувала Галина Іванівна у 2011 році, за рік до своєї смерті. – Ще один прикрий випадок – убивство Довганика, секретаря Жовківського району, який хоч і був радянським функціонером, однак нікого не чіпав, ніхто на нього зла не тримав. Та у 1947 був убитий, розстріляний у автомобілі разом з шофером, ніби то бандерівцями. Через це вивезли жителів села Добросин, де був розстріляний автомобіль. І вже у 90-х, шофер, який вижив, розповів правду, що Довганик був убитий енкаведешниками, навіть називав прізвища убивць. Загалом важкий час, коли міг бути убитий будь-хто. НКВД часто робив облави на релігійні свята, так на Святвечір постріляли хлопців-односельців, які ходили колядувати. Мене арештували у 1948-му році. Хтось навів, що не дивно, навколо було так багато агентів, як із переселенців, так і серед своїх, яких залякали. Багатьом ставили умови – або співробітничати, або розстріл.

Такі сексоти і видали Галину, відтак була арештована 28 червня 1948 року. Забирали її ніби яку рецидивістку, хату щільно оточили, та сусідів то не дивувало. Під час обшуку знайшли деякі цидулки Касарапа, але шкоди вони вже нікому не могли принести, окрім самої Галини, там згадувалися одні лише псевда, та й не було серед живих вже тих людей. Знайшли також і «антисовєтську» книжку – «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського.

УВ’ЯЗНЕННЯ

Після року допитів, особливою нарадою при МДБ СССР, за статтями 20 – 54-І «а», 54-22 КК, Галину Сокіл ув’язнили на 10 років, які мала відбувати у концтаборах Російської СФСР (зокрема на території Республіки Мордовія).

– Допитували дуже довго. Попала в червні, а до Мордовії вивезли навесні, майже через рік, – згадувала Галина Іванівна. – На допитах ламали психологічно: побої, постійні вибивання стільця, гаряча сліпуча лампа, направлена в обличчя і при цьому звучала дуже сумна музика і так тривало годинами. В Мордовії привезли до селища Явас, потім вели по пунктах на 6-й, потім пішки йшли на 3-й, це десь 10 км, а потім табір. Пам’ятаю на марші хотілося дуже пити, якась естонка вийшла зі строю, бо побачила діжку з водою, так конвоїр її застрелив.

У концтаборах ГУЛАГ СССР жінка утримувалася 6 років 9 місяців.

Галину Іванівну згадує російсько-шведська письменниця, етнограф Ніна Гаген-Торн, з якою каралася в одному таборі. Гаген-Торн вмістила нарис про Галину у творі Memoria (редакція і примітки доньки Г. Ю. Гаген-Торн):
«Зайшла у сусідній барак. Побачила на верхніх нарах блакитнооку дівчинку-підлітка із товстою косою. Вона повернулася, і я здригнулася: пустий рукав – руки немає від самого плеча.
— Звідки вона? – тихо спитала сусідку внизу. – Хіба був новий етап?
— Із ЦЛБ. Дівчата розповідали: її із в’язниці прямо на ЦЛБ відправили, в одинадцятий корпус… На слідстві електричним струмом катували. Рік в одинадцятому корпусі пробула. Тепер – нічого. Тільки не треба згадувати. 11 корпус на ЦЛБ (від рос. Центральная лагерная больница) — психіатричний.
— А де взяли?
— У Львові. Із школи. За вірші, кажуть.
— А рука?
— Не знаю. В табори вже безрукою потрапила. Дівчата їй косу розчісують. Галею звати. Українка* (У рукопису «Галя С.». За зрозумілих причин автор не називає її повне прізвище — Сокіл. (Примітка Г.Ю.Г–Т. ).

Тут, у таборах, Галина познайомилась із Боданом Хоткевичем – молодшим сином видатного українського письменника, драматурга, бандуриста, діяча української культури Гната Хоткевича, розстріляного більшовиками у 1938 році. Історії невідомо, якими були їх відносини, але ясно одне – не перетнутися долі цих двох нескорених людей не могли. Також є дані, що Галина товаришувала із самим Гнатом Хоткевичем.

s96674829.jpg

s18576385.jpg

 

 

 

 

 

 

 

В її архівах знайшли малюнок Володимира Хоткевича, датований 1934-1935 роками, на якому зображена родина Хоткевичів збирає яблука у саду на хуторі Високий на Харківщині. Не викликає сумнівів, що родинні малюнки у ті часи чужій, випадковій людині вони навряд чи б подарували.

ПІСЛЯ ЗВІЛЬНЕННЯ

У 1954 Галина Іванівна підпадає під амністію (всі, хто мав вирок до 5 років, випускалися). Повертається додому, хати вже не було, мати жила по знайомих. Галина нелегально живе у Львові, у різних знайомих і родичів, хоч допомагати бандерівцям, навіть тим, хто вже відбув покарання, було небезпечно. Щоб не підставити під удар благодійників, вдень відсиджувалася десь у парку.

У 1955-му поступає до Львівського університету, та провчившись рік у 1956-му виключена – нова хвиля русифікації вдарила по студентах українських факультетів, яких масово виключали. Галина, звісно, перша на виключення, бо колишня «зечка». Відновлена завдяки старості філологічного факультету Мирославі Зваричевській, яка відстояла її, звернувшись до ректора Лазаренка, деяких викладачів, зокрема Крип’якевича. За розподілом, разом з Мирославою Зваричевською, яка відмовившись від привілею найкращої студентки вибирати місце праці, поїхала на Сумщину, де влаштувалась у середню школу села Угроїди, Краснопільського району.

УГРОЇДИ – НА ВСЕ ЖИТТЯ!

s59456594.jpg

Працюючи вчителем української мови і літератури, Галина Іванівна не переставала знаходитись під постійним наглядом КГБ – раз на місяць її викликали для перевірки. Але у селищі ніхто не знав про участь учительки в підпіллі ОУН та її карання у сталінських концтаборах. Вперше про це почули лише на початку 1990-х років. Колишній вчитель і директор Угроїдської школи Віктор Васильович Побідинський, якому я щиро вдячний за допомогу у підготовці цього матеріалу, згадує:

s65215158.jpg

– У 1986 році, незадовго до виходу Галини Іванівни на пенсію, до мене в кабінет зайшов чоловік, показав посвідчення «комітетчика» і запитав, чи працює у нас громадянка Сокіл? І натякнув, що для відповідних органів я маю надати її характеристику, і це після скількох років, уявляєте… Сама ж Галина Іванівна була жінкою надзвичайної скромності, вона ніколи не говорила про своє минуле, репресії. Табори, життя серед «доброзичливців», переживання за долю синів Ігоря і Романа наклали свій відбиток на її характер. Але діти її обожнювали, я й сам, як директор школи, як історик, заслуховувався її уроками, розповідями про Україну і українців. Вона з чоловіком Іваном Петровичем Харченком, теж вчителем української мови і літератури, мали велику бібліотеку, архіви. Вони були особисто знайомі із багатьма видатними постатями української культури. Деякі з них неодноразово бували в їх квартирі. Галина Іванівна брала участь у багатьох всеукраїнських літературних форумах, одна з небагатьох у нашому районі передплачувала журнал «Літературна Україна», сама писала вірші, але, на жаль, для нащадків вони не збереглися.

s33158601.jpg

Про справжню причину інвалідності сільського вчителя у селищі теж ніхто не знав. Усіх влаштовувала легенда, яку поширила Галина Іванівна по приїзду в Угроїди, мовляв, ще будучи студенткою, поспішала на навчання, потрапила під трамвай. Відсутність руки не завадила жінці бути чудовою майстринею, вона захоплювалась вишиванням, вишиті нею картини, портрети були невід’ємним атрибутом її квартири.

s53303994.jpg

– У неї була велика кількість вишиванок, – згадує Віктор Сергійович Побідинський. – Вона не соромилась одягати їх в школу. Буває, побачать вчителі її у вишиванці, і запитують один у одного, а яке сьогодні свято? Насправді ж свята могло не бути.

s38664015.jpg

s23695303.jpg

За 25 років вчителювання Галина Іванівна мала безліч відзнак. Вона нагороджена нагрудним знаком «Відмінник освіти», медаллю «Ветеран праці», вона вільно володіла польською і німецькими мовами, була активним членом спілки польсько-української дружби та всеукраїнської спілки літературознавців України. Приймаючи з рук тодішніх чиновників різні грамоти, членом компартії так і не стала та ніколи й не приховувала іронії від абсурдності деяких їх вчинків. Хіба не може викликати посмішку і здивування ось таке формулювання: «Грамотою нагороджується вчитель української мови і літератури Сокіл Галина Іванівна за виконання і перевиконання завдань третього року п’ятирічки»… Як можна перевиконати план у вихованні дітей? І цей абсурд, між іншим, підписаний не ким-небудь, а заступником Міністра…

Ось таке життя прожила Г. І. Сокіл. Односельці, колеги пам’ятають її як напрочуд ерудовану, мудру, життєрадісну жінку, з гострим почуттям гумору, і разом з тим як скромну людину. На підставі статті 1 Закону України РСР від 17 квітня 1991 р. «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» Галина Іванівна Сокіл реабілітована.

З набуттям незалежності України Галині Іванівні пропонували приїхати до Києва, аби ознайомитися зі своєю справою в архіві СБУ. Однак вона відмовилася: «У 90-х з’явилася можливість ознайомитися зі своєю справою, але я не поїхала, знала, що із тих, хто виказав, могли бути мої сусіди, близькі знайомі, не хотіла засмучуватися», – відповіла вона тоді…
27 липня 2012 року діячка ОУН, зв’язкова УПА, жертва сталінського терору в Україні Галина Іванівна померла. Похована разом з чоловіком в Угроїдах – селищі, з яким пов’язала майже все своє життя. З тих пір громадське об’єднання «Відродження Угроїд» тричі виходило до селищної ради з пропозицією перейменувати провулок Радянський на вулицю імені Галини Сокіл, але цього так зроблено і не було. Як і колись, справжні герої України залишаються в тіні.
О. МОЦНИЙ.

Джерело http://krasnopillya.org.ua/news/nezlamna-i-neckopena-2.html