МОЄ ДИТИНСТВО КОЗЕЛЬЩИНСЬКЕ…

Опубліковано 2017-03-23

20170129 123803Час від часу ми знайомимо тебе, шановний читачу, з нашими земляками, яких доля розкидала як по всій Україні, так і за її кордонами. І скільки б не випадало випробувань у їхньому житті, як би не полонили найрізноманітніші враження, — герої наших розповідей зберігали у своєму серці спогади про малу батьківщину і любов до неї. Наш сьогоднішній герой — письменник і перекладач,  великий патріот України Кость Гаврилович Оверченко.  Зараз він живе у далекій Латвії; у травні цього року йому виповниться 97 років, і майже 8 з них він провів у Козельщині. Начебто й небагато, щоби вважатися  земляком. Але Козельщина викарбувана у його пам’яті окремим яскравим спогадом.

Події 20-30-х років минулого сторіччя він сприймав по-дитячому, не розуміючи всієї глибини духовної прірви, до якої штовхала людей комуністична ідеологія; масштабів усього жахіття і трагедії… І від цього спогади видаються ще більш драматичними. Оцінка всього прийде потім, через багато років. А поки що Кость Оверченко — школяр, який згадує своє дитинство:

— Дід мій був кравцем. Видно, був розумним дядьком, бо, за розповідями батька, він навіть балотувався в якусь місцеву думу. Але не витримав конкуренції з поміщиком, видно грошей не вистачило... Знаю, що дід писав вірші, бо батько мій вечорами, як збиралася родина, декламував дідові сатиричні рядки. Тато закінчив 2 класи церковно-приходської школи, теж був грамотним і мав гарний почерк, тому працював у волості писарем. 
Коли ми приїхали у Козельщину, наша сім’я складалася з тата, мами, брата Миколи (він загине 22 червня 1941 року) і мене. Згодом тут у мене народилося дві сестри, Марія й Тамара. Батько спочатку працював у райвиконкомі секретарем, але через те, що він не був членом комуністичної партії, його згодом перевели на іншу роботу. 
Райвиконком розташувався у двоповерховому монастирському приміщенні (донедавна — будівля «швидкої допомоги» — ред.), а за муром, — школа, теж двоповерхова (зараз там знову живуть черниці, а також розмістилася «тепла» церква — ред.). Будинки ці колись належали монастиреві, а територія — обнесена муром. Коли із монастиря виселили монахинь, вивільнилося багато приміщень, в одному з яких розташували школу, в інших — районні установи. Тоді все знаходилося у Козельщині, але район називався Бригадирівським. За будинком райвиконкому розташували конюшні, бо тоді ж машин не було. Керівники їздили по району бричками, тарантасами. А наліво, за цим двором, було ще одне приміщення шкільного гуртожитку. Там жили школярі з хуторів, кому було далеко ходити до школи, 5-6 кілометрів. Адже траплялися випадки, коли люди у хуртовину замерзали у степу. 
фото ипускникі козельщина чбУ перший клас я пішов у Козельщині. Пам’ятаю, у селищі була 1 колія, двічі чи тричі на день ходили потяги. Хлопчаками ми часто ходили увечері гуляти до колії, зустрічали потяг «Харків-Херсон». А ще ходив поїзд «Харків-Київ». Я колись ним їздив до Києва на зліт диткорів (дитячих кореспондентів — ред.) у редакції газети «Зміна» — була така газета піонерська. З’їзд, правда, чомусь не відбувся, але в Києві я побував. 
Пам’ятаю своїх приятелів дитинства: двох дівчаток-близняток, вони жили у будці чергового напроти полустанка; братів на прізвище Голуб. Коли знімали із собору хрести, то найстарший із Голубів «залітав» аж на самий верх, допомагав пиляти хрести, спускати по частинах… Досі дивуюся, як собор тоді не зруйнували дощенту. Навіть ікони, які були на його стінах, не викинули, а розвернули до стіни, а на зворотній стороні намалювали портрети членів Політбюро. Виходить, що святих замінили партійними діячами… У славнозвісному романі Олеся Гончара «Собор» є багато моментів, котрі я бачив на власні очі. Наприклад, художник, який малював портрети. Це був алкоголік, який не показувався на люди місяцями. А у моменти просвітління між запоями приїздив і малював портрети керівних партійців. До речі, він у черговий раз зник — і більше ніхто його не бачив. Згодом знайшли його замерзлим у степу…
Коли закривали монастир, ікона Божої Матері на воротях плакала кривавими слізьми… Селяни падали навколішки, ридали, особливо жінки; кидалися в бійку, щоб захистити монастир, лаялися, кричали. Але все було марно... 
Після закриття монастиря у соборі розмістили клуб. Там проводилися антирелігійні вечори, я в них теж брав участь разом із учителем фізики, допомагав йому демонструвати різноманітні досліди, щось на кшталт фокусів, задля пропаганди атеїзму.2
З учителів пам’ятаю викладачів фізики Мішалова і Бондаря. Ще викладав українську мову й літературу Донченко. До речі, про нього я написав статтю, яка вийшла у «Комсомольці Полтавщини». 

У Козельщині я вчився з 1 по 7 клас. У 3-5 класах займався у струнному оркестрі (на фото вгорі — перший справа у першому ряду). Керував ним Омельченко (на знімку в центрі). Виступали ми скрізь, бо такий здібний колектив був один на всю округу. Ці виступи нас дуже підтримували, бо тоді якраз починався голод, а нас після концертів підгодовували. Наприклад, запросили на день міліції, ми там виступили, а потім нас пригощали, бо у них було що поїсти. Також їздили й по колгоспах, які тільки почали організовуватися.
Ще школярем я почав дописувати до місцевої районної газети («Розгорнутим фронтом» — ред.), писав вірші. На той час у ній працювали Василь Тараненко і майбутні письменники, які згодом стануть класиками української літератури, — Олесь Гончар та Олесь Юренко. Вони утрьох робили всю газету. Редакція районної газети розташовувалася в одному з колишніх монастирських будиночків біля вхідних воріт (зараз там меморіальна дошка — ред.). 
Узагалі я був досить активним хлопцем: виступав на всіх мітингах від імені школярів, вітав зі святом, при цьому ніколи не користувався шпаргалками. Десь у 1931-1932 роках під Козельщиною, за коліями, на полі приземлився літак-«кукурузник». Не знаю, з якої нагоди, але й там був великий мітинг, я й на ньому виступав. І за це мене першим покатали на цьому літачку. 
За активність мене часто преміювали. Одного літа навіть послали у республіканський піонерський табір до Скадовська — ми його називали всеукраїнським «Артеком». Потім мене відзначили справжнім фабричним фотоапаратом «Турист», мабуть, такий був у районі тільки у мене одного, бо вчителі частенько просили у мене, щоб дав покористуватися. Я фотографував усе, що потрапляло в об’єктив: чи то поїзд, чи вулицю, чи школу. Ми самі робили фотокартки, під ліжком проявляли, проявник і фіксаж теж робили самі, бо я товаришував із сином аптекаря, то він мені допомагав із хімікатами, адже в той час це було складно. Взагалі, мене цікавило буквально все. Якось сам зробив примітивний детекторний приймач. Спасибі, батьки мені не забороняли ні під ліжко лізти, ні бовтати реактиви у кухонних тарілках…
З друзів пам’ятаю Івана Давиденка, ми з ним разом грали у струнному оркестрі. Він після війни жив у Полтаві, закінчив Полтавський педінститут, у нього була моя адреса, тож писав мені. У мене навіть збереглося декілька його листів.
До Козельщини часто приїздили тодішні партійні керівники зі столиці (на той час — Харків). Зокрема, був у нас народний комісар освіти Микола 3Скрипник, який багато спілкувався з молоддю, школярами. Побував у селищі й глава радянського уряду В’ячеслав Молотов (один з організаторів Голодомору в Україні — ред.). Зупинився на станції Ганівка, жив у районі кілька днів, відвідав і нашу школу, об’їздив села. Ось тоді після його візиту і почалася голодовка… Разом із колективізацією. У селян забрали все. Тих, хто не хотів вступати до колгоспів, вивозили… Ми жили у будинку, де на першому поверсі була їдальня. Її зачинили, а у приміщення звозили тих селян, яких збиралися або відправити на Соловки, або на поселення до Сибіру... Ми тримали порося; мама пішла до хліву поратися і побачила, що там заховався дядько — з тих, «звезених»… Він дуже просився, щоб його не виказували, обіцяв уночі піти. Прямо за нашим сараєм починався степ, кукурудзяні поля — було де сховатися. Не знаю, чи вдалося втекти тому дядькові, сподіваюся, що так…
Хоча батько і працював у райвиконкомі, ми не розкошували. Були дуже щасливі, коли йому вдавалося принести нам, дітям, хоча би шматочок макухи… Я бачив, як падали і помирали з голоду люди, трупи валялися просто на вулицях. Як ганяли, стріляли тих, хто на полі різав колоски…
Ще Козельщина запам’яталася мені партійними чистками. Біля собору влаштовували ціле видовище, запрошували всіх бажаючих. Нам, малим, теж до всього було діло, тож із цікавістю спостерігали, як у двір виносили лави, ставили столик для президії — там сиділо три чоловіки. Потім виходили по одному комуністи, клали на столика квиток, а «судді» влаштовували допит і запитували у громади, чи гідний цей чоловік бути комуністом. У залежності від результатів такого «допиту» йому або віддавали партійний квиток, або забирали…

Відеопослання Костя Гавриловича до козельщан дивіться на каналі YouTube за посиланням:https://www.youtube.com/watch?v=qOisk7sXVJk.

Відео зі спогадами К.Г.Оверченка, фото його з домашнього архіву та уривок із книги і вірші люб’язно надали редакції члени громадської організації «Конгрес українців Латвії» 
Микола Павлюк і Тетяна Лазда.

Спогади записала Надія ЛИТВИН  http://kozvisti.com.ua/index.php/53-rodovid/910-moye-dytynstvo-kozelshchynske

Тут сторінки газети в пдф 1/files/files/1-KOSTJ.pdf 

/files/files/%D1%80%D1%8F%D0%B4%D0%BA%D0%B81.pdf

/files/files/%D1%80%D1%8F%D0%B4%D0%BA%D0%B82.pdf