Микола Віталійович – шосте, найбільш видатне покоління Лисенків.

Опубліковано 2017-03-24

Микола Віталійович – шосте, найбільш видатне покоління Лисенків.
Він побачив світ у мальовничих Гриньках на Полтавщині. Це село належало Миколі Булюбашу, материному дядькові. Мати, Ольга Єреміївна, походила з полтавського поміщицького роду Луценків та з козацького роду Булюбашів. Її предок – турок, який утік на Січ. У дворі дядька Булюбаша стояло дві старовинні козацькі гармати, з яких салютували по святах.
Батько Миколи був полковником Орденського кірасирського полку, високо освіченою людиною. Удома батько розмовляв українською.
А мати, хоч із Полтавщини родом, випускниця петербурзького Смольного інституту, мову забула, не могла вимовити «паляниця». Вона розмовляла майже виключно французькою і примушувала до цього всіх членів родини. Уявіть собі виховання Миколи! Із матусею та гувернанткою хлоп`я спілкувалося французькою мовою, перші букви учив французькою. Російську абетку Миколка вивчив від батькового однополчанина російського поета Афанасія Фета.
Хрещеними батьками Миколки були дядько Андрій та рідна сестра знаменитого математика Марія Остроградська, дружина двоюрідного діда Миколи Булюбаша. Дід Микола був маршалком, спілкувався тільки українською. Микола та Марія Булюбаші не мали своїх дітей, тому все найкраще вилили в душу обожнюваного внука. Українською мовою Миколка розмовляв із бабусею, дідусем, економкою та дівчатами; спочатку мати забороняла мову, але після рясних сліз – здалася. Згодом він отримав побратима на все життя – троюрідного брата Михайла Старицького. У 10 років Михайло лишився круглим сиротою і Лисенки забрали бешкетника в свою родину. Брати здружилися, саме завдяки Михайлові Микола перейшов на українську мову.
А мати з Миколою розмовляли тільки французькою, бо він не хотів російською. Згодом, як син став знаменитий, мати, на догоду йому, переходила на українську, але так, що Лисенко сміявся: «Мама, не терзайте Украину!»
Мати Миколи чудово грала на роялі, вона відчула музичність сина і дала йому перші уроки. З п’яти років батьки запросили для малого вчительку. Лисенко після домашнього виховання вчився у Києві, спочатку в пансіоні Вейля, потім—у пансіоні Гедуена, в якому дітей готували до гімназії.
У 1855 р. Лисенко та Старицький почали навчання у 2-й Харківській гімназії, відвідували театр, разом закохалися в одну й ту ж дівчину і співали білявій Теклі дуетом серенаду. У Харкові Микола навчався у відомих музикантів М. Дмитрієва і чеха Вільчека. Талановитий підліток швидко став популярним у місті піаністом, якого запрошували на вечори і бали, де він виконував п’єси Моцарта, Бетховена, Шопена, блискуче імпровізував на теми українських народних пісень. У 1859 році Микола Лисенко та Михайло Старицький поступили до природничого факультету Харківського університету.
Наступного року через матеріальні труднощі родина Лисенків переїхала до Києва, і Микола разом із Михайлом Старицьким перевелися до Київського університету, стали членами Київської (Старої) громади. Родичі та друзі М. Драгоманов, М.Старицький, М. Лисенко, П.Косач відкрили власним коштом недільні школи та бібліотеки, працювали у них. Лисенко просто перемінився і почав переконувати друзів, що не тільки з народом, а й між собою треба розмовляти українською. Вони пішки мандрували Україною, збирали фольклор. Так, у 1861 році Лисенко та Старицький провели новорічні свята на Полтавщині у свого товариша, автора гімну України Павла Чубинського. Коли в травні 1861 р. було перепоховання Т. Шевченка, київські студенти шляхтичі Михайло Драгоманов, Петро Косач, Тадей Рильський, Микола Лисенко, Михайло Старицький упряглися в траурний віз і Ланцюговим мостом, а потім Дніпровською набережною доправили його до церкви Різдва на Подолі.
У 1865 р. Лисенко захистив дисертацію на тему «Розмноження нитчастих водоростей». Старицький закінчив правничий факультет.
https://www.youtube.com/watch?v=iUQCEJhYUk4 У родовому маєтку Старицьких на Полтавщині Михайло закохався у селянку Степаниду і написав їй поезію «Ніч яка, Господи, місячна, ясная, зоряна, видно, хоч голки збирай. Вийди коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай…», але Степанида виявилася зарученою. Його серце не витримало, парубок зліг. А до чудових слів Михайла «Ніч яка, Господи» Микола Лисенко написав музику – пісня-згадка про кохання до Степаниди.
Гойним ліком Михайлові стала 14-річна кароока Софійка Лисенко, сестра Миколи. Дівча давно було закоханим у троюрідного брата і зробило усе, щоб спалахнуло взаємне почуття. Що робити? Утекти? Софія в усьому зізналася матері й батьки дали згоду на одруження. Молодих обвінчав батюшка в сусідньому селі, додавши два роки Софії й один рік Михайлові. Прожили разом 41 рік, вона пережила чоловіка на 20 років. Молоді Старицькі повернулися в Київ. Михайло працював над удосконаленням мов: англійської, німецької, французької. Багато писав поезії, драми. Благословилося молодим чотири донечки.
Лисенко та Старицький заснували Товариство українських сценічних аматорів, здійснили спочатку аматорську постановку опер, оперет, а потім на професійній сцені – 13 власних п’єс. Театр потребував коштів, тому Михайло продав Карпівку і вклав усе в справу. Так склалася відома трупа корифеїв. Іван Франко писав: «Склалося товариство, якого Україна не бачила ні до, ні після». Актори трупи Старицького отримували гонорари більші, ніж на імператорській сцені, мали найкращі декорації та костюми. Театр Старицького гастролював по всій Росії з величезним успіхом.
Після недовгої служби М. Лисенко вирішив здобути вищу музичну освіту. Протягом трьох років Микола Віталійович здобував освіту в Лейпцизькій консерваторії у професорів Райнеле та Ріхтера, там українець написав свій перший значний твір – «Заповіт» на слова Тараса Шевченка.
https://www.youtube.com/watch?v=jFKJsfuBEhs 28 грудня 1867 у Празі відбувся успішний концерт Лисенка, де він виконав багато українських пісень у власних фортепіанних аранжуваннях.
30 липня 1868 року Микола Віталійович взяв шлюб із Ольгою О`Коннор , яку він узяв з собою до Лейпцига (вона студіювала вокал).
У 1869 завершив навчання у консерваторії, пройшов 4-річний курс навчання за два роки. За цей час він написав 1-у частину симфонії та симфонічну увертюру «Ой запив козак, запив», струнний квартет та тріо, видав першу збірку українських народних пісень для голосу й фортепіано. Лисенко написав і свої перші твори на слова Тараса Шевченка: «Заповіт», «Ой одна я, одна», «Туман, туман долиною».
У Києві Микола Лисенко давав уроки музики, організовував недільні школи, навіть, брав участь у підготовці «Словника української мови» Бориса Грінченка. Він організував хори, виступав із концертами, але у зв’язку з Емським указом 1876 року, який заборонив вживати українську мову (в тому числі під час концертів), Лисенкові хори виконували українські пісні іншими мовами (тільки не російською!).
Лесю Українку вчила грати на фортепіано Ольга, перша дружина Лисенка.
1878 року Микола Віталійович у складі експедиції В. Беренштама побував на острові Хортиці, обходив усі скелі, наслухався козацьких пісень, взяв участь у розкопках. Побачене й почуте надихнуло композитора на створення опери «Тарас Бульба». «Ви не можете уявити собі, земляче, – писав Лисенко, – як допомогла мені та давня подорож на Хортицю. Картина Січі, козачих зборів, виборів кошового – хіба ж я написав би їх, якби не побачив власними очима залишки славної минувшини?…» Чайковський прохав митця приїхати до Петербурга і поставити оперу, правда, російською мовою. Лисенко думав так довго, що Чайковський встиг померти. Пройшло трохи часу і Римський-Корсаков приїхав до України, до Києва і запросив композитора до Росії.
Дружина Миколи Віталійовича була добрим другом, але дітей не могла мати, тому по 12 роках спільного життя тихенько розійшлися. Микола Лисенко узяв цивільний шлюб із своєю ученицею, піаністкою Ольгою Антонівною Липською (1860-1900).
https://www.youtube.com/watch?v=9iC8ZLA9RHA 11 творів присвятив композитор дружині, один із них – «Коли розлучаються двоє», і жодного твору матері своїх дітей.
Про кохану композитор писав: «була вельми здібна до музики, малювала прегарно… і мою ідею служіння вітчизні вона сприйняла й допомагала мені, як ніхто». Дітей благословилося Лисенкові семеро:
1878 – Катря (померла немовлям),
1879 – Богдан (помер малим),
1880 – Катря (1880-1948) – закінчила музичну школу Лисенка, піаністка, акомпаніатор й після смерті батька очолила його школу, фундатор нотного відділу бібліотеки ім. Вернадського. Її чоловік – художник-пейзажист із Полтави Віктор Леонідович Масленников, учень польського митця Яна Станіславського.
1883 – Галина (1883-1964) – викладач у Музично-драматичній школі, клас вокалу та фортепіанної гри. Її чоловік – педагог Костянтин Степанович Шило притягався НКВС у справі СВУ.
1885 – Остап (1885-1968) – музикознавець, вчився в Петербурзькій консерваторії. У 1914-1916 роках керував хором при клубі «Родина», у 1941-1942-му – ректор Київської музакадемії, брав туди багатьох хлопців, які потрапили в полон або підлягали вивезенню в Німеччину, і тим їх рятував.
1887 – Мар`яна (1887-1946) – піаністка, педагог, закінчила Московську консерваторію, працювала у Києві та Львові.
Учителеві музики Миколі Лисенку повезло, що обидві дружини мали одне ім`я, бо метричні записи повідомляли, про народження чергової дитини від Миколи Віталійовича й законної дружини Ольги.
1900 – Тарас – (1900-1921) грав на багатьох інструментах, працював у нотному відділі бібліотеки Всеукраїнської Академії наук. Помер, очевидно, від тифу на 21-му році життя помер від сухот після гострого запалення легенів.
https://www.youtube.com/watch?v=5JBCIsvndMY У 1900 році після народження Тараса померла 40-річна кохана дружина, і виховання дітей М. Лисенко взяв повністю на себе. У цей важкий час поруч з ним були його родичі Старицькі. І сьогодні у Києві на Саксаганського є двір, де стоять три будинки літерою П, у них жили: родина Лисенків, у іншому – Старицькі, у третьому – Косачі. Всі вони разом виховували дітей, проводили дозвілля.
Та в душі маестро бриніла музика кохання. І на сьомому десятку він закохувався у своїх учениць.
Де взялася дівчина Інна,
Вона моєму щастячку винна…
Це була молодша на 44 роки Інна Андріанопольська, учениця з Інституту шляхетних дівчат. Їхній роман був майже епістолярним, через класну даму мадам Журавську. І все-таки дівча ревнувало вчителя до своєї подруги Марусі Жученко. Інна вивчилася, стала вчителькою у Ромнах, але приїздила до коханого. «Я человек немолодой, но не хочу сказать, что стар душой, духом, убеждениями, деятельностью, я не сдаюсь и не сдамся, пока хоть одна капля крови проходит через мое сердце», – писав Лисенко Інні. На їхньому останньому фото йому – 68!
Помер 70-літній Микола Лисенко раптово. Вранці 24 жовтня (6 листопада) Микола Віталійович зібрався йти до Музично-драматичної школи – і тут стався серцевий напад. Він присів, обличчя враз набуло виразу жалю й смутку. За півгодини маестро не стало.
Не стало великого українця, чию пісню ми слухаємо стоячи.
Українці планети стоячи слухають три пісні:
1. Гімн України
2. «Ой, у лузі червона калина» – гімн ЗУНР.
3. «Молитва за Україну» («Боже великий, єдиний»), написана Лисенком на слова Олександра Кониського, з 1992 року затверджена офіційним гімном Української православної церкви – Київський патріархат.

Єдиний із дітей Миколи Віталійовича, хто продовжив рід Лисенків, був син Остап. У 28 літ він узяв шлюб із Марією Тимофіївною Полонською. І того ж 1913 року народився у них син Роман, який, хоч і не став музикою, але прищепив любов до музики синові Віталію (*1941р.) – професору Національної музичної академії Києва, народному артисту України; онуку Миколі Віталійовичу – доценту академії з теорії музики. Це 12-е покоління Лисенків по чоловічій лінії.
1921 року у Остапа й Марії Лисенків народилася дочка Аріадна (Рада) – піаністка, заслужена артистка України, професор тієї ж академії. Вона мала єдину дитину (від першого шлюбу): дочку Наталію – піаністку. Другий чоловік Ради Остапівни композитор Андрій Якович Штогаренко, тому і грала вона все життя Лисенка та Штогаренка.

 Ганна Черкаська