Лідія Колесник : про Латвію і українців

Опубліковано 2016-05-31

УКРАЇНЦІ ЛАТВІЇ
Тричі людині обрізають пуповину. Коли обрізати вперше – вирішує лікар одразу після пологів. Коли вдруге – вирішують батьки, коли відпускають дитину у самостійне життя. Втретє нитку-пуповину хтось відтинає з легкістю, а комусь це не під силу. Вона з’єднує нас із різною землею, з пращурами...


Їхала до Латвії з бажанням познайомитися з їхніми звичаями, почути їхню мову, побачити їхні традиційні строї, адже на парад вишиванок запрошували приходити в одязі своєї країни. Побачила, почула! Та більше оточена була українським. Українці Латвії – Сила! Попри те, що їх лише 40 тисяч (загалом “рускоговорящіх”, як називають місцеві нелатишів, разів у 20 більше), проте лише близько 3 тисяч із них – українці свідомі. Це вони розгорнули 5-метровий Рушник українців Латвії, що вишивався, мандруючи країною від товариства до товариства не один рік (його головні творці – Tatjana Lazda, Олена Грабар та Тетяна Дудченко).

Вони поставили пам’ятник Шевченку у Ризі (це в Україні монументи Кобзарю не дивина, а яких зусиль вартувала така ідея рижанам, і особливо Микола Павлюк) Вони мають свій народний театр на чолі з пані Марією, який ставить постановки за творами українських класиків. Попри те, що не всі актори мають театральну освіту. Ще й кожен – обов’язки на своїх роботах, а театр – то хобі, то для душі! Вони створили Ризьку українську середню школу, яку очолює Лідія Кравченко. Викладання тут українською, хоч навчаються діти різних національностей.


На майстер-класі українка, що два роки вже мешкає у Ризі, усе розпитувала про наші традиції. Каже мені: “Можна руки потиснути, як до землі рідної торкаюся!” Саме тут, зізналася, почала так сильно цікавитися українським. Приходили мами-українки з дітьми. Особливо вразив 4-річний рижанин. Як завзято намотував нитку, аби янгола оживити! З якою серйозністю шепотів бажання своєму творінню на вушко. А тоді – маминому янголу. Були і латиші, що не знають української, проте про ляльку нашу чули. Переходила на російську. Цією мовою сама до 17 років говорила, але тепер, виявляється, не так легко говорити без українізмів. Але латиші розуміли! У соціальному центрі для літніх людей не усі бабусі й дідусі й російською володіють. Та їм за потреби перекладали спіробітники. Були в них гості з інших країн, проте з України – вперше. Одна бабуся-латишка згадала, як сама мотала ляльок у дитинстві: ручки-ніжки з паличок робила, ще й ножем чобітки з підборами вирізьблювала, аби модно було, як у її шкільної вчительки.


Насолоджувалася Латвією, вуличками, історією, що на кожному кроці, у кожному будинку і парках, спілкуванням. Проте через три дні відчула, смикає невидима сила за нитку, інший край якої – у Черкасах…
Мої українці Латвії мають непорушний зв’язок із Батьківщиною! Україна у їхніх серцях, у святах та буднях, серед них щодня.

https://www.facebook.com/lida.kol