Ким був Тарас Шевченко: відступником від Христової віри-єретиком, чи правдиво віруючим-православним християнином?

Опубліковано 2013-09-01

Готуючись до Шевченкового ювілею,перечитую Кобзар і розумію, що Шевченко -понад часом, він вічний , а рядки-сьогоденні-для мене, такими ж будуть і для правнуків.

Натрапила на цікаву статтю Михаїла Шевченківа, доктора філософських наук, протоієрея, священика Тернопільсько-Зборівської архиєпархії УГКЦ, віце-ректора та викладача філософських дисциплін Тернопільської Вищої Духовної Семінарії ім. патр. Йосифа Сліпого, член УБНТ, автора книги «Бог Сущий у поезії Кобзаря» та декількох наукових статей .

Стаття велика.Ставлю деякі тези, а повністю  читати тут. 

Задумаймось, чи є достатні наукові підстави вважати, що Шевченко «був тільки віруючою людиною» і «не  був християнином  у класичному розумінні цього слова»? Адже Бог, у якого вірив і до якого молився, був євангельсько-християнським. Відкритим, натомість, залишається питання, яким було християнство, яке він сповідував, та до якої християнської конфесії він належав, оскільки не існує християнства позаконфесійного. Яку християнську віру  свого часу сповідували його батьки та односельці?

1. Християнство Київської Русі справді було «православно- католицьке», хоч не бажали бачити його таким деякі наші сусіди, бо воліли, щоб воно було або «московсько-православне» або «польсько-католицьке».   Стосовно ж приналежності чи неприналежності до конфесії – то це питання не залежить від того, як думає чи в чому переконаний той чи інший дослідник, але визначається об’єктивним показником, дуже конкретним, а саме: де, коли, в якій церковній спільноті і ким була охрещена людина та чи вона не зреклася віри своїх батьків або чи не була законно відлучена, будучи вже охрещеною, з числа членів християнської спільноти.  Щоб у нікого не виникало сумнівів про тенденційність чи суб’єктивність у підході, звернемось до конкретних історичних фактів, які дослідили чесні і досвідчені науковці, сучасники Тараса Шевченка. Ось що пише з цього приводу його біограф Олександр Кониський, який особисто знав Кобзаря, листувався з ним і сам був православним християнином: «Запевне відомо теж, що в обох селах, (себто в Кирилівці і Моринцях – М. Ш.) в першій половині ХVIII в. були церкви греко-католицької релігії, в обох во ім’я св. Івана Богослова». І додає: «…дитину хрестили 28 лютого, хрещеним батьком був Моринецький посполитий Григорій Дяденко. Хрестив свящ[еник] Іван  Базаринський». Автор покликається на документ – «метрична випись з книг Моринецької церкви, надрукованій двічі в «Київській старині». Це об’єктивне неупереджене свідчення як про самого  новонародженого, новоохрещеного Тараса – парафіянина церкви св. Івана Богослова, так і про його односельців та батьків: ким вони були та в якій вірі охрестили свою третю дитину.

Прямим продовжувачем і спадкоємцем «Церкви греко-католицької релігії», яку на Східній Україні через кілька десятиліть формально ліквідує царський войовничий режим, буде та вітка цієї ж Київської Церкви, яка буде Богом збережена на Західній частині нашої Батьківщини. У 2005 році, коли в Україні настали справді демократичні часи, тоді ця Київська Руська Церква, з’єднана з Апостольським Престолом, знову повернула до свого законного давнього Митрополичого осідку. Іменується вона сьогодні, як  «Українська Греко-Католицька Церква» або Христова Києво-Галицька (Православно-Католицька) Церква. Яку ж віру сповідує ця Київська Церква, називана нині УГКЦ, яка має прямий неперерваний зв’язок із давнім християнством, яке урочисто прийняв святий Київський князь Володимир Великий, як уважається, 988 р.Б.? Як себе іменують у богослужіннях її духовні діти? Чи вона «православна у вірі?» А якщо так, то чи існує суттєва відмінність цього Київського православ’я від  тодішнього Московського, від якого поет тримався на віддалі і з яким себе не ототожнював?. Влучну відповідь на поставлені питання знаходимо як у богослужбових книгах, так і у проповіді Великого Митрополита, виголошеній у церкві Успіння Матері Божої 6 вересня 1914р. (за ст. стилем 24 серпня), напередодні вступу до Львова царських російських військ.  «Мусимо себе пізнати, хоч у многім ми є подібні до себе. У них відправа така сама, як у нас, вони називають себе православними, і ми православні. Наше православіє є церковне, їх православіє – державне, що так скажуть: казьонне, то є, вони спирають своє православіє на державній силі, ми черпаємо ту силу в єдності зі святою католицькою Церквою (виділення – М.Ш.), через котру спливає ласка Божа і в котрій є правдиве джерело спасення».

У служебнику «Священна і Божественна Літургія святого отця нашого Йоана Золотоустого і святого отця нашого Василія Великого», затвердженому Синодом ієрархії Української Греко-Католицької Церкви, читаємо наступні молитовні звернення. «За душі всіх одвіку в правовір’ї, надії воскресіння і життя вічного усопших отців і братів наших …тут вписаних і всіх православних християн, і за блаженний спокій їх Господеві помолімося». «Ще молимось за Святішого Вселенського Архиєрея…за отців наших духовних, і за всіх у Христі братів наших. …за тих, що творять нам милостиню, і за всіх православних християн».  На  Великому вході, головуючий священик виголошує: «Святішого Вселенського Архиєрея… і весь священичий, дияконський і монаший чин, богобережений народ наш, правління і все військо, … і всіх вас, православних християн, нехай пом’яне Господь Бог у Царстві Своїм завжди, нині, повсякчас і на віки…» (виділення – М.Ш.)

Про це наше,  Київське, русько-українське, християнство влучно сказав у своєму слові до українців в Буенос-Айресі, в Аргентині Вселенський Архиєрей, а нині блаженний, Великий Папа-Слов’янин, Іван Павло ІІ: «Варто підкреслити, мої дорогі Брати Українці, що християнство було прийняте і утвердилось у Київській Русі тоді, коли Христова Церква ще жила в повній церковній єдності. Це християнство було за вірою православне і католицьке в любові, бо перебувало в повній єдності з Апостольським Престолом і з цілою Церквою (виділення – М.Ш.)».

У життєписі та творчості Кобзаря не зустрічаємо жодних документів чи заяв поета про відхід від віри своїх предків, у якій був охрещений,  чи зречення з тієї «греко-католицької релігії».
Існують натомість історичні факти, що згодом, підступно і планово, у 1827-39 рр. насильно зліквідовано греко-католицьку Церкву на всіх українських та білоруських землях під Росією з винятком Холмщини. Вона стала заборонена і переслідувана царським режимом, подібно як у 1946 році це чинив комуністичний сталінський режим і його прибічники на Галичині та Закарпатті.  Впроваджене московським царем (російське) православ’я було відмінне від Київського православно-католицького християнства.

З 1831 року юний християнин греко-католицької релігії Тарас перебуває вже у російській столиці, в чужому, далекому від рідної України середовищі. Шевченко ще надовго залишався поза рідною Україною і далеко від рідної Церкви яку згодом російські правителі силою державної влади переведуть на «своє православ’я». Звісно, до того, чужого, «державного православ’я» він не належав. Яким було тодішнє російське православ’я, накинуте українським християнам, та яке відношення мали до Шевченка деякі високопоставлені особи Російської імперської держави і Церкви свідчить те, як поставилась «у Києві до ювілею Кобзаря в 1914 році «передовая русская интеллигенция», яка мала там своє масове об’єднання під назвою «Киевское русское собрание». Отож ще за місяць до ювілею Шевченка «русское собрание» ухвалило повним складом надіслати до Петербурга на ім’я міністра внутрішніх справ імперії, а також обер-прокурора Святішого Синоду Російської Православної Церкви митрополиту Флавіану та іншим державцям телеграму такого змісту (подаємо скорочено) «Киевское русское собрание просит Вас не допустить в Киеве мазепинской демонстрации, которая несомненно готовится к Шевченковому юбилею, а также – церковные торжества и сбор средств на памятник писателю, который был заядлым врагом государственного единства России… Неоднократно насмехался над историей великой державы: единой, неделимой, православной…».

Не дивина, що саме в день народження Т. Шевченка 25 лютого (за ст. стилем) на дверях собору Святої Софії, Володимирського собору, Десятинної церкви та інших храмів Києва російська православна влада повивішувала величезні оголошення: «Панахиды по Шевченке служить не будут!». Таким чином ненависть до Кобзаря й усього українського замкнулася в суцільне коло, де «правили бал» державна Влада царської імперії, Російська православна Церква разом із «передовой русской интеллигенцией», особливо київською». Натомість правда про Шевченка полягає в тому, що він ніколи не був антиправославним у правильному розумінні цього церковного терміну. Однак критично ставився до зловживань і безчещення православного богослужіння, п’яними дяками, а також не сприймав деякі російські, зокрема суздальські зображення «ікон», моління перед якими нагадувало йому поклоніння ідолам, а також був противником надто показових, на його думку, лицемірних відправ – (архиєрейських) богослужб, які, на жаль, нерідко закінчувались великим п’янством. Не приймав Кобзар і різного роду церковно-релігійних нововведень, які, на його думку, віддаляли від євангельського християнства. Саме таке спотворене православ’я, відмінне від правдивого апостольського християнства, було для нього чужим і виступало знаряддям царських імперських устремлінь. Навіть жахливе десятилітнє заслання, яке він назвав греко-католицькою релігійною термінологією «чистилищем», не відібрало у нього віри, але очистило, вилікувало його серце, а радісна звістка про звільнення перемінила гіркий смуток у блаженну радість. Сам поет засвідчив, що важкий досвід випробувань і довгих розмов із самим собою перемінив його у нову людину, бездоганного християнина. І за це тепер поет молиться і дякує Богу за послані випробування і за безмежну Його любов до нього. Всемогутній Людинолюбний Бог і постійна молитва до Нього дарували Шевченкові силу зберегти свою людську гідність та перемогти десятилітню неволю.

Повернувшись в Україну, в рідну Кирилівку, Тарас спішить до Божого храму на молитву, а увечері провідує о. Григорія Кошиця. Не поминув він Божого храму і тоді, коли, їдучи до свояка Варфоломія Шевченка, проїжджав через рідні Моринці.

Все його життя супроводжувала молитва, читання Божого Слова та інших релігійних книг. Мав поет як доброзичливих друзів, так і підступних ворогів, заздрісних людей, які очорнювали його. Про це свідчать також листи до друзів і деякі вірші, в яких довірливо сповідається перед Богом і рідним народом. Хоч, як людина, він спотикався, однак як християнин, каявся, сповідався у своїх гріхах і причащався Святих Таїн,  оплакував свої «злії діти» – вірші, написані в час великого горя, а навіть хвилевої розпуки, що втискалась у його серце. Від віри в Бога і до того ж християнського, євангельського, він ніколи не відвернувся, хоч іноді і вживав у поезії образливі, немов святотатство, слова, які опісля гірко оплакував.
2. Лебединою піснею Кобзаря був «Буквар для дітей», оцих його улюблених найменших українців. Ця маленька книжечка не лише вчить азбуки, рахунків, читання, але вводить діток у християнську церковну родину, бо вчить читати псалми, коротенько подає історію життя «Ісуса Христа Сина Божого, Святим Духом воплоченого од Пречистої і Пренепорочної Діви Марії», який «научав людей беззаконних слову правди і любови, єдиному святому закону.