Історія про звичайного героя

Опубліковано 2014-03-01

Людмила Пилип для Радіо Свобода:

Коли збиралася на зустріч з Василем Максимівим, мені дуже цікаво було дізнатися, який він майданівець. Багато читала про них, бачила на телебаченні. А тут така нагода - Василь перебуває  у Латвії на лікуванні в Університетський клінічній лікарні  імені Паула Страдиня, бо  в результаті вибуху гранати на Майдані у Києві втратив око.

І ось навпроти мене сидить чоловік середнього віку, середнього росту, середньої зовнішності. Скажемо так, на перший погляд – ну не герой. Таких багато в Україні.

Говорить з характерним івано-франківським діалектом. Історія життя також звична для багатьох мешканців цього регіону. За фахом будівельник, десять років працював на заробітках у Чехії, потім на зароблені там кошти відкрив власний бізнес у рідному районі. Таких багато.

На Майдан до Києва поїхав одразу після силового розгону демонстрантів 4 грудня 2013 року, щоб висловити протест діями влади, яка застосовує силу проти мирних демонстрантів. Каже, що жінка не знала. Втік.

«Мені не байдужа доля моєї держави, у такому, вибачте, лайні, як ми жили, не можна було далі жити. Одні наживають собі золоті статки, а у інших немає і  на шматок хліба. Життя було нестерпне. Кругом корупція, податися до суду – не можливо, тому що усе «схоплено», в міліцію не пожалієшся, в лікарню не підеш, бо треба гроші», - розповідає Василь.

Таких  на Майдані було багато.

На  Майдані він перебував з перервами, тиждень у Києві, тиждень – вдома, адже за господарством треба слідкувати. Запитую у Василя, чи платили йому за те, що був на Майдані.  Сміється, а потім  дуже серйозно відповідає: «Як брати кошти, у кого там брати кошти. Щоб ми могли там харчуватися, то прості бабусі приносили нам їжу. Отримує та бабуся тисячу гривні пенсії, а з них купує кіло муки, яблука й приносить нам на барикади. «На  сынок, покушай», - каже.  Про які гроші можна говорити. Щоб це зрозуміти, треба в цій країні жити, дихати цим повітрям».

Василь каже, що назавжди запам’ятає події 19 січня 2014 року. Розпочалося з того, що отримав від силовиків удар по голові, в результаті чого тріснула наполовину, за його словами, «фартова» каска:

- Спочатку ми прийшли на мирну акцію протесту, а проти нас був застосований  газ зарін-зоман . Також проти нас силовики застосовували світло-шумові гранати, до яких скетчем були прив’язані усілякі гайки, цвяхи, тобто вона діяла як бойова. Вони у нас кидали гранатами, а ми у відповідь бруківкою та коктейлями Молотова. Чи вони кинули в мене  у відповідь бруківкою або гранатою я вже не пам’ятаю. Відчув лише вибух й вдар. Ока в мне вже немає, витекло.

Він прийшов до тями у машині швидкої допомоги.  Дуже боліла голова і нирки. Потім Василю розповіли, що скоріш за все, після того, як впав його ще били, бо на голові була рана, а спина вся синя від побоїв. У лікарні Василю зробили операцію, поставили  протез замість лівого ока.

Але, не зважаючи на струс мозку та важкий стан після операції у лікарні він перебувати довго не міг – на той час це було небезпечно для майданівців.

«Прийшли волонтери й сказали, що залишатися небезпечно, потім прийшла лікарка і також це підтвердила. Казала, що приїздить міліція й вивозить поранених, а куди не відомо. Бували випадки, коли міліція забирала поранених, можна сказати, прямо з операційного стола», - продовжує Василь.

Після лікарні, його відправили в один з католицьких костелів у Києві, але й там залишатися було небезпечно. Потім була лікарня у Львові – знову лікарі попереджають про небезпеку. Василь розповідає, що додому повернутися не міг, бо біля хати постійно чергували силовики. На той час йому допомагали  місцеві депутати, які й помістили Василя в Гошівській монастир на Ясній горі.

Довго переховуватися він там не міг і, не зважаючи на заборону лікарів, знову поїхав на Майдан. До сих пір Василь не знає, хто допоміг йому приїхати до Латвії на лікування – депутати з рідної Долини або Ольга Богомолець. Працювали з ним волонтери, які привели його до посольства Латвії в Україні. Тут йому швидко оформили візу і вже наприкінці минулого тижня Василя Максиміва в аеропорту «Рига» зустрічали латвійські лікарі.

Василь каже, що у Латвії до нього усі уважно ставляться, як медперсонал, так й пересічні латвійці. Відвідували його українські дипломати та місцеві українці. Але довго затримувати у Ризі Василь не збирається. Каже, що додому треба їхати господарювати та й жінка  з дітьми чекають.

 

Під час розмови він часто зупинявся на півслові і, здавалося ніби перебуває десь в іншому місці. Потім стискував голову руками і просив вибачення, мовляв контузія дає ознаки. Радила йому розповісти про це лікарям. Сміється у відповідь: «Це ж тіло – заживе». Потім сумно так: «Але що робити з душею, яка болить. Що робити з пам’яттю, яка постійно нагадує про хлопця на Майдані, який впав поранений. Я не встиг підбігти до нього, мене випередив беркутівець й забив його ногами до смерті. Пам’ять постійно нагадує, як у моїх товаришів від вибухів відривало руки та ноги. Що з цим робити?????».

Мовчу, бо не знаю, що відповісти. Щоб, якось він заспокоївся перевожу розмову на його дітей, дружину, господарство.

Розмовляли довго. Відчувалося, що Василю було затишно, згадували знайомі карпатські місця.

На завершення запитую, чи збираються його діти жити в Україні. І ось… Незручно жінці бачити, як плачуть Герої. Але за весь час розмови він вперше заплакав…. А виключила диктофон, замовчала, опустила додолу очі. Здорове око у Василя почервоніло від сліз: «Невже я втратив око для того, щоб мої діти виїхали з України і так, як я важко працювали на чужині…..»

Врешті я зрозуміла, що ось такий він - звичайний  український Герой. Таких сьогодні в Україні багато.