Contra spem spero!

Опубліковано 2013-07-31

Завтра виповнюється сто років з дня смерті Лесі Українки.
Цій даті присвячується


Contra spem spero!

Не раз я шкодував: чому дзеркало не має пам'яті? Справді, скільки облич оживили б перед нами стіни дзеркального залу колишнього Воронцовського палацу у Тбілісі, дзеркало біля входу до Спілки письменників України!.. Такий жаль охопив мене, коли в селі Колодяжному вперше переступив поріг будинку Косачів і зазирнув у те свічадо, в якому безліч разів відбивалось задумливе обличчя малої Лесі. Усе тут зберігає чари й блиск минулих літ, коли у цьому мальовничому й затишному куточку Волині жила родина юриста Петра Косача, в якій майбутня поетеса була другою дитиною. Народжена у Новоград-Волинську 25 лютого 1871 року, Леся вважала себе волинянкою, бо найдовше прожила саме в цьому українському краї. Пізніше їй вже не випадало тривалий час проживати на одному місці. У крижаній воді річки Стир десятирічною дівчинкою вона застудила ноги, що призвело до невиліковної хвороби — туберкульозу кісток. Операції були марними. По¬чалася «тридцятилітня війна» проти недуги, що, в основному, полягала у пошуках живлющого повітря і благодатного сонця. Крим, Італія, Єгипет, Грузія — ось ті обітовані землі, де Леся Українка сподівалася полегшити свої страждання. Не збулися мрії стати музикантом, художником, навіть про навчання в школі чи університеті не йшлося.
Завдяки батьківським старанням та власній працездатності, котрій можна лише позаздрити, вона все ж зуміла здобути ґрунтовну систематичну освіту. Використовуючи найменші можливості, що дарувала доля, Леся відвідувала лекції видатних професорів Київсько¬го та Петербурзького університетів, цікавилася медициною і дарвінізмом, філософією та історією, не кажучи вже про літературу й мистецтво.
У формуванні особистості й вихованні художніх смаків Лесі Українки величезну роль відіграло оточення і коло друзів та знайомих, яке складалося з еліти тогочасної української інтелігенції. Судіть самі: мати — Олена Пчілка, уроджена Драгоманова, письменниця; Михайло Драгоманов — рідний дядько, відомий політичний та культурний діяч; Іван Франко — геніальний письменник, духовний спадкоємець Шевченка; Михайло Старицький — видатний літератор, корифей української сцени; Микола Лисенко — фундатор національної класичної музики...
1884 року у львівському журналі «Зоря» були надрукова¬ні два вірші «Надія» і «Конвалія», під якими вперше з'явився псевдонім «Леся Українка». Через вісім років у тому ж Львові вийшла її перша поетична збірка «На крилах пісень». Іван Франко, за підтримкою котрого й побачило світ це видання, на¬звав її найвизначнішим здобутком української поезії 1892 року.
У збірці виявився потяг Лесі Українки до поетичних циклів, що дозволяло широко розгорнути думки та почуття. Шість циклів, які об'єднувала збірка «На крилах пісень», разом з тридцятьма окремими віршами, яскраво свідчили про ідейно-естетичну й творчу позицію автора.
Збірка «На крилах пісень» відкривалася циклом «Сім струн». «До тебе, Україно, наша бездольная мати, струна моя перша озветься...» — звертається автор до батьківщини. І справді, дума про Україну, про долю рідного народу визначала тематику книжки.
Той же Іван Франко, безпомилково вгледівши в Лесі Українці геніальну обдарованість, переконливо стверджував: «Читаючи м’які та рознервовані або холодно-резонерські писання сучасних молодих українських мужчин і порівнюючи їх з тими бадьорими, сильними та смілими, а притім такими простими, такими щирими словами Лесі Українки, мимоволі думаєш, що ся хора, слабосила дівчина трохи чи не одинокий мужчина на всю… соборну Україну».
Сама поетеса, розуміючи, що ще не розкрила повністю власні можливості, зізнавалась: «На крилах пісень» не єсть моє останнє слово, а коли я думаю йти далі, то вже ж вперед, а не назад, інакше не варто було й виходити».
Цілеспрямований поступ Лесі Українки підтвердила її наступна книжка «Думи і мрії», яка вийшла також у Львові 1899 року. Це вже було справжнє творіння майстра, доверше-но карбоване, емоційністю й образністю позначене, самобутніми роздумами осяяне. У ньому розширились і поглибились мотиви й настрої, заявлені в дебюті, яскравішою стала фактура поетичної фрази, досконалішою — версифікаційна техніка. Лірична течія образів і переживань набула рис епічності.
Цикли практично стали прелюдією до широкомасштаб¬них творів. «Думи і мрії» відкривалися уже не циклами, а пое¬мами: «Давня казка» і «Роберт Брюс, король шотландський»; у першій ішлося про призначення й обов'язок поета перед наро¬дом, а в другій проповідувались патріотизм, самопожертва в ім'я вітчизни.
Трагічне сприймання сучасності і водночас віра у майбутнє стали визначальними для третьої й останньої збірки поетеси «Відгуки», що вийшла 1902 року в Чернівцях.
Відгуки дум та мрій, виколисаних на крилах пісень, чита¬чеві сповіщали, що з'явилася книжка, якій судилося визначити дух, тембр і тональність української поезії перших десятиліть XX віку.
Філософський погляд на життя, синтез емоційних та інтелектуальних чинників, ліро-епічна, медитаційна й пейзажна лірика, різноманітність жанрових форм, бездоганне володіння і класичним римованим, і вільним неримованим віршем означали новаторський крок на шляху освоєння поетичної цілини.
Завдяки глибокій ерудиції та блискучому таланту Леся Українка разом з Шевченком та Франком утворила велику трійцю української класичної поезії, розсунула її' ідейно-естетичні, ритмомелодійні та жанрові кордони. Вона створила складний художньо-філософський світ, галерею сильних і непохитних образів, які вражають багатим внутрішнім світом і художньою довершеністю. Ненав’язливо-шляхетно, з почуттям гідності і розумінням важливості національної культури входила вона в європейський духовний простір своїми поезіями, в яких порушувала актуальні проблеми сучасності, торкалась класичних, здавалося б, давно вже оброблених великими майстрами тем і пропонувала високохудожнє і несподіване їх тлумачення. Драми «Касандра», «Дон Жуан» чи «Камінний господар» — яскраве тому підтвердження. Леся Українка — унікальне явище не лише в українській, а й у всій світо¬вій літературі: рідко де знайдеться письменниця, котра сягнула б таких висот творчості. 
Попри всю свою трагічність, поезія Лесі Українки — явище напрочуд оптимістичне, просякнуте безмежною вірою в велич людського генія, торжество розуму і благородства. В цьому контексті символічного звучання набуває її юнацький вірш «Надія», з якого починається, власне, кожне нове видання поетеси. У щоденній боротьбі за особисте виживання вона своїм могутнім пером водночас боролась і за краще майбутнє свого народу. Слово Лесі Українки справді було «твердою крицею», яке проломлювало мури суспільної байдужості й бездуховності, кликало до національного пробудження і самоствердження. Патріотичні, інтимні й філософські мотиви в поезії Лесі Українки єдині, нерозривні і завдяки цьому викликають у читача цілу гаму неповторних почуттів. Їй вдалося, можливо, вперше в українській літературі, остаточно звільнитися від вузькоетнографічних, побутових, по-своєму цікавих і потрібних, але надто вже експлуатованих попередниками тем і з усією рішучістю ввірватися в глибини загальнолюдських, планетарних проблем.
«Небагато хто виходив на такі океанні простори, досягав таких масштабів художнього синтезу. У нас часто згадують Шекспіра, тривожать його тінь щоразу, коли хочуть підкреслити найвищий ступінь досягнень митця. Але якщо вже не виправдані ні асоціації, якщо доречно не говорити про силу шекспірівських пристрастей, глибину та об'ємність характерів, про найсміливіше філософське дошукування отих «вічних», визначальних істін людського буття, то це доречно буде ска¬зати тут, коли думаємо про Лесю Українку, коли входимо в світ її героїв монументальних художніх побудов», — відзначав письменник-академік Олесь Гончар.
Невлаштоване особисте життя, нещасне кохання, невиліков¬на хвороба, безправне, безрадісне життя рідного народу зумовлювали трагічність Лесиної творчості, та вона зуміла подо¬лати розпач і слідом за давніми латинянами гордо повторити: «Contra spem spero!» — «Без надії сподіваюсь!»
Поетеса не обмежувалася лише художньою творчістю, писала й літературно-критичні статті, перекладала твори Гомера, Гейне, Гюго, Міцкевича, Метерлінка, пропагувала російською мовою прозу Івана Франка. Гадаю, що оповідання її великого літературного побратима «Сам собі винен» і «Добрий заробок» саме завдяки Лесиним перекладам прийшли в 1903 році до грузинського читача.
Микола Бажан, наприклад, робив припущення, що саме Леся Українка ховалась за псевдонімом «Сергій Палій», 1910 року в журналі «Рідний край» опублікувавши «Мерані» Ніколоза Бараташвілі, щоправда, під назвою «Кінь». Свою гіпотезу М. Бажан обгрунтовував тим, що на той час ніхто з українських поетів, крім Лесі Українки, не був у таких близьких стосунках з Грузією, та й ніхто з її сучасників не володів подібним високим рівнем письма, як це продемонстровано в перекладі. Ця обставина давала підставу Миколі Платоновичу вважати Лесю Українку своєю безпосердньою попередницею в українсько-грузинських культурних взаєминах.
Жанною д'Арк української літератури називав Лесю Українку Максим Рильський. Він, певне, мав на увазі її незламну волю, внутрішню відвагу і нестримний потяг до постійного оновлення мистецького й суспільного життя. До речі, образ маленької української Жанни д 'Арк у вірші Лесі Українки «Віче» дуже суголосний дитячому образу самої поетеси:
...Була в гурті маленька Жанна д'Арк:
тоненька, блідолиця, голосочок 
бринів, немов дзвінок, її очиці 
блакитні блискавиці розсипали, 
злотистеє волосся розвівалось, 
мов орифлама. В нас її вважали 
за речницю великої снаги.
це спогад із незатьмареного дитинства. Невдовзі душевні страждання поетеси посилились фізичним болем, втамувати який можна було хіба що під променями південного сонця. Трагічність Лесиної долі полягала ще й в тому, що в тридцятирічному віці вона втратила найдорожчу людину: 3 березня 1901 року в Мінську на її руках помер коханий Сергій Мержинський. З тієї миті всі особисті клопоти й негаразди ніби відступили, зникли, розчинилися в повітрі, й серце огорнуло неймовірне страждання від непоправної втрати:
Уста говорять: «він навіки згинув!»
А серце каже: «ні, він не загинув!»
Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?
Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,
Тут в глибині і б’ється враз зі мною:
«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!» 
це про нього, про Сергія Мержинського, як і чимало інших ліричних поезій Лесі Українки.
Після пережитої душевної драми хвороба знову невблаганно нагадала про себе, набуваючи дедалі загрозливішого характеру. Дві поїздки до Сан-Ремо стану її здоров'я, на жаль, не поліпшили. Було вирішено поїхати до Грузії і спробувати тамтешній клімат. З цією метою в кінці 1903 року вона відпливла з Одеси до Батумі. На кораблі її супутником став юрист і етнограф Климентій Квітка, з яким Леся Українка познайомилася ще 1898 року. Кльоня, як вона ласкаво його називала (бо був молодший за Лесю на вісім років), умовно посідав проміжкове місце між Нестором Гамбарашвілі (про якого трохи нижче) і Сергієм Мержинським, але, супроти волі Лесиних батьків, саме він став її супутником на все життя. (Тут, щоправда, з певними застереженнями, але можна провести паралель з трьома коханнями Івана Франка, де були й болісні розлуки, була й смерть). 
Службові пересування Климентія Квітки, помічника мирового судді, й зумовили тривале перебування Лесі Українки в Тбілісі, Телаві, Кутаїсі, Хоні. Така географія життя українського подружжя в Грузії. За той десятирічний період були поїздки і до Криму, і до Єгипту, а також неодноразові й досить тривалі перебування в Україні, але всі ці відпочинки чи відвідини завершалися поверненням до Грузії. Листи поетеси до своїх родичів і друзів зберегли чимало її грузинських адрес, наприклад, таких, як: «Тбілісі, Давидівська площа, № 23, кв. 4. Буд. Гамрекелі» (звідти вона повідомляла сестрі: «Хата в мене прекрасна… почуваюся як вдома»), «Телаві, буд. теслі Амонашвілі», «Хоні, буд. Парцхаладзе,» «Кутаїсі, вул. Тифліська, буд. Хабурзанія» тощо. В своєму останньому листі вона вказувала як зворотну саме кутаїську адресу.
Попервах грузинське повітря справді благодійно впливало на здоров'я Лесі Українки. Із Тбілісі вона сповіщала матері: «Я, мамочко, правду пишу, що я здорова., себто тим своїм здоров'ям, що у нормальної людини, може б, і не звалося так. Жару нема, в грудях не болить і не рипить, не худну, здається» (5 січня 1904 року.)
Якщо приреченій на смерть поетесі Грузія подарувала цілих десять років життя, то це означає, що світова література не втратила такі шедеври, як «Лісова пісня», «Осіння казка», «Руфін і Прісцілла», «Адвокат Мартіан», «Камінний господар». Адже переважна більшість блискучої Лесиної драматургії була створена саме в Грузії.
Задовго до того, як Леся Українка вперше ступила на нашу землю, вона чимало чула і знала про неї. 1895 року молодий грузин Нестор Гамбарашвілі, виключений з Московського університету за учась у студентському русі і позбавлений права вчитися в столичних університетах (Московському та Петербурзькому), вступив до Київського університету і волею долі став квартирантом родини Косачів. На вулиці Назарівській № 21 він знімав у них маленьку, але, як сам пише, «досить охайну, світлу, з необхідними для студента меблями» кімнату. Гамбарашвілі хоч і вчився на природознавчому факультеті, але цікавився літературою, знав і продовжував вивчати французьку мову, що не могло не зблизити його з Лесею Українкою. Якось повернувшись із занять, студент застав у себе «художнє безладдя» і записку французькою мовою: «Quand il n’ya pas le chat a la maison” („Коли нема кота вдома — миші танцюють”), авторство якої не викликало сумніву.
Нестор Гамбарашвілі згадує: “Одного разу, побачивши в мене на столі книгу Шота Руставелі “Витязь в тигровій шкурі”, оформлену ілюстраціями художника Зічі, вона була приємно здивована цим шедевром грузинської літератури XII століття і засипала мене запитаннями про Грузію, її природу, давню культуру, поетів, письменників, художників, театри. Довго й уважно вона слухала мою розповідь і відповіді на запитання…”
Саме завдяки спогадам Гамбарашвілі ми знаємо знамениті нині слова Лесі Українки: “Який цікавий, дивний куточок — Грузія! Скільки мужності й доблесті повинен мати народ-жменька, щоб уціліти і охоронити себе від всіх напастей і знегод, які випали на його долю! Коли б я не була українкою, хотіла б бути грузинкою!”
З того, що нам відомо про стосунки Нестора Гамбарашвілі і молодої Лесі, можна припустити існування між ними й певних інтимних почуттів. Не виключено, що це було першим серйозним захопленням української поетеси, яка через специфічний спосіб життя була позбавлена широкого кола знайомих і друзів. 
Колишній квартирант пізніше згадував: “Сім’я Косачів відразу ж завоювала мої симпатії високою культурністю, демократичністю і сердечністю. Члени сім’ї між собою говорили виключно по-українськи, хоч всі добре знали і російську мову… Особливо хороші товариські стосунки були у мене з Лесею Українкою”.
Щирість цих слів мемуариста підтверджує і дарчий напис, який зробила Леся Українка на своєму фото, подарованому Нестору Гамбарашвілі: “ Бажаю Вам, пане Несторе, послужити щиро і бездоганно Вашій прекрасній рідній країні. Коли Вам треба буде товариської помочі і поради, то згадайте, що єсть на світі Лариса Косач. Київ, 6/V, 1896.”
Радянські дослідники біографії Лесі Українки неодмінно підкреслювали і таку деталь із спогадів Н. Гамбарашвілі: перед від’їздом на канікули додому, він поцікавився, що їй привезти на пам’ять. “Гострий кинджал, як емблему для боротьби з ненависним ворогом,”– почулося у відповідь. Фотокопію того подарованого Нестором кинджала і нині можна побачити як у Київському, так і Сурамському музеях Лесі Українки. Втім, для письменниці, яка мріяла про визволення своєї вітчизни від національного і соціального гноблення, зачитувалася модною на той час марксистською літературою, перекладала “Маніфест Комуністичної партії”, звернення з таким побажанням до революційно налаштованого студента видається цілком логічним і природним.
Леся Українка — єдина серед українських класиків XIX століття, кого доля так близько звела з нашою країною (ні Шевченко, ні Франко в Грузії ніколи не бували), що давало реальну змогу гідно продовжувати грузинсько-українську поетичну естафету, почату «Зубівкою» Гурамішвілі та «Кавказом» Шевченка. На превеликий жаль, цього не сталося — грузинська тематика не знайшла відображення в її творчості.
Щоправда, Леся Українка читала деякі грузинські твори в російських перекладах, та була невисокої думки про них. Про це відверто пише вона у листі до Агатангела Кримського: «...читання грузинської і вірменської белетристики в російських перекладах... наводить мене на оптимістичні гадки щодо нашої літератури. У тих народів матеріальні умови ліпші від наших, а таки наша література, далебі, ліпша від їхніх. Се, я думаю, я не з надміру патріотизму так уважаю» (2 грудня 1903року.)
Тут потрібно врахувати, що і на якому рівні було перекладено на той час з грузинської російською, що з них читала Леся Українка. Якщо з уривками «Витязя в тигровій шкурі» знайомилася в перекладах Бартдинського чи Тхоржевського, або своїх земляків Гулака чи Навроцького (а інших, кращих перекладів на той час не було!), звісно, грузинський геній міг здатися посереднім автором. До «Давитіані» тоді ще не торкалося перо перекладача. Іншомовний читач не мав уявлення і про древню грузинську прозу, яка дала перший роман ще у V столітті. Про знайомство з грузинським фольклором у пере¬кладах не могло бути й мови. Так, грузинські літератори час від часу друкувалися в російській та українській пресі, але переклади їхніх творів були далекі від оригіналів. І це також ставало на заваді повноцінного осягнення нашої словесної скарбниці.
Хоча Леся Українка і спілкувалася з відомими представниками грузинської творчої інтелігенції, навіть товаришувала з Силованом Хундадзе, з яким не раз мала розмови в Кутаїсі, ще з Києва знала Шіо Чітадзе, зустрічалася, як гадають деякі дослідники, з самим Захарієм Паліашвілі, якого згадує як «тутешнього музиканта-етнографа Палієва», але цього не вистачило для її «наснаги» грузинським духом. 
На цьому загострюю увагу тільки тому, що Леся Українка виказувала особливу чутливість до подорожніх тем. Крім того, вона їх привозила саме з тих країв, куди, як до Грузії, їздила на лікуван¬ня. Так створювалися її кримські, італійські та єгипетські цикли. Одначе скрізь, де б Леся Українка не була, про що б не писала, — про єгипетського фараона чи римського раба, про дочку єврейсь¬кого царя чи білокосу Ізольду, — її думи і мрії були прикуті до України. Хіба міг інакше чинити митець, котрий уже своїм псевдонімом підкреслив кревний зв'язок з рідним народом? Хіба не таким же був Давид Гурамішвілі, котрий більшу частину свого життя провів за межами батьківщини — в Росії і в Україні, — та все ж лишився літописцем «лихоліття Грузії»? 
Шкодуючи про відсутність грузинської тематики в творчості Лесі Українки, не слід забувати про її значну епістолярну спадщину, де знаходимо чимало роздумів про нашу природу, історію, народ. Нехай інколи поверхових, суб’єктивних, але щирих, просякнутих симпатією, почуттям приязні. Ось як вона ділиться своїми враженнями з Кахетії: «В самому Телаві багато руїн стародавніх (це в старовину була столиця царів Кахетії) посеред міста цілий замчище з вежами, зазубреними стінами. Він мені нагадує замок луцький». І тут, за Кавказьким хребтом, далеко від своєї батьківщини Леся Українка шукала якісь паралелі, зрозумілу і близьку для неї подібність зі своїм звичним українським оточенням. 
Приємно усвідомлювати, що вінець натхнення української поетеси — драма-феєрія «Лісова пісня», в якій оспівано кохання, дружбу, моральну чистоту, в філософському аспекті змальовано зв'язок людини з природою (чим вона, безперечно, нагадує нам Важа Пшавелу), як і чимало інших її шедеврів, про які вже йшлося вище, визрівали і народжувались на нашій землі, в лоні нашої природи. В столиці легендарної Колхіди, в прадавньому місті Аіа, що нині зветься Кутаїсі, Леся згадувала, як вона після маминих оповідей про мавку в місячну ніч бігала самотою в ліс у Колодяжному і чекала на привиддя. «Зачарував мене цей образ на весь вік», — зізнавалась вона в листі до своєї матері, а сестрі Ользі повідомляла, що під непереможним настроєм «Лісова пісня» була створена за 10-12 днів. 
Хіба це не зайве підтвердження тієї істини, що поет батьківщину носить у своєму серці, а розлука з нею не тьмянить, а, навпаки, осяває сліпучими променями фантазії й натхнення все, що нерозривно пов’язує їх! 
Розуміння неперебутньої сутності і значущості неабиякого творчого доробку Лесі Українки спонукало передовсім грузинських діячів культури до зведення їй в Сурамі першого у світі пам’ятника. Це був вияв щирої любові й поваги до великої дочки братнього народу, яка в найтяжчих умовах досить молодою спромоглася сказати неповторне поетичне слово, прославити свою літературу і свою країну. 
До речі, автор погруддя — видатна художниця й скульптор Тамара Абакелія, котра в рідному Хоні могла й бачити дружину місцевого судді Климентія Квітки — Ларису Петрівну. Подружжя нерідко гостювало в родині батька Тамари — Григола Абакелія. 
Пам'ятник, на створення якого Павло Тичина відгукнувся віршем ”Тамара Абакелія працює над пам’ятником Лесі Українці,” було відкрито на початку серпня 1952 року, до З9-ї річниці з дня смерті поетеси. 
У ті дні чоловік Тамари, відомий поет Карло Каладзе так звертався до Лесі:
Ти вмерти тут була приречена, 
І ти пішла без вороття... 
Твоїм безсмертям заперечена 
Холодна пустка небуття!
То був кінець чи почалося 
Те, вічне, сяйво крізь літа? 
Торкнули знов твоє волосся 
Вітри Сурамського хребта.
(Переклад Ліни Костенко)
Учасник того свята Микола Бажан з хвилюванням згадував: «Після урочистих зборів, після благоговійного відвідання саду, де минули останні хвилини Лесиного життя, куди поприходили і ті старі сурам’янки і сурам’янці, які ще й досі пам’ятали дуже хвору, дуже милу й ласкаву, прибулу з далекого Києва жінку, - звідсіль всі люди юрбою рушили на луг, щоб не німотною печаллю, не покорою перед тлінністю людського існування, а достойною піснею вславити безсмертя».
Принагідно скажу, що й мені, ще зовсім молодому поетові, який брав участь у сторічному ювілеї Лесі Українки в Грузії, довелось розмовляти з деякими старожилами Сурамі, які її пам’ятали. Їм було дуже шкода, що тоді вони не знали, яка знаменита письменниця померла у них поруч з ними. І справді, для знайомства і спілкування з Лесею в Сурамі ні в кого не було можливості, адже там вона провела лише десять днів. До цього маленького гірського містечка, яке здавна має славу кліматичного курорта, її привезли з Кутаїсі 9 липня 1913 року в безнадійному стані. В Сурамі Леся вже не могла ходити, була прикута до ліжка і перебувала під постійним наглядом лікаря. Найтяжчі години розлучення душі з тілом минали в нестерпних болях і муках. Викликає щире захоплення сила волі геть знесиленої письменниці, яка вже на смертному ложі диктувала своїй мамі план майбутньої драматичної поеми. Надія не покидала Лесю до останньої хвилини, аж поки у домі місцевого залізничника Папави, на руках матері та сурамської грузинки Софіко Цуцкірідзе (молодша сестра Ольга живою Лесю вже не застала) 19 липня (1 серпня за н. ст.) навіки не погас її прощальний погляд. 
На превеликий жаль, не судилось збутися найзаповітнішій надії Лесі Українки: «…вернутись ще раз на Вкраїну, поглянути ще раз на рідну країну». І хоча її останнє повернення до Києва стало національною жалобою для улюбленої вітчизни, це було поверненням переможниці, вічно живої легенди, яка уособлювала незламний дух України. 
26 липня (8 серпня за н. ст.) 1913 року труну Лесі Українки багатолюдна процесія проводила із залізничного вокзалу до Байкового кладовища, де вона поруч з могилами батька й брата знайшла свій вічний супокій.
Місця народження та смерті людини — альфа й омега її біографії. Сьогодні Сурамі знають скрізь, де читають твори Лесі Українки. Цю назву з такою ж особливою повагою вимовляють на батьківщині поетеси, як у Грузії — ймення Миргорода, останньої обителі великого Давида Гурамішвілі. Сама історія поставила. ці імена поруч, і ніщо не в змозі їх розлучити.

Рауль Чилачава, поет, письменник, перекладач, екс-посол України в Латвії