Австралійські українці: пів на half чи half на пів

Опубліковано 2014-10-14
В Україні ми не часто замислюємося, що десь поза межами нашої держави, на різних континентах живуть мільйони таких самих українців. Нерідко, спілкуючись тут із преставниками діаспори, займаємо позицію "великого комбінатора" - мовляв, "не вчіть нас жити, краще допоможіть матеріально". 

 

Нам видається, що легко давати поради, бути патріотами і любити Україну на відстані, - у благополучних Англії, Австралії чи США. Однак чи так уже просто зберігати свою ідентичність через покоління у чужій країні. І навіщо взагалі це потрібно?

Потрапивши в Австралію і познайомившись з тутешніми українцями, я зрозуміла, що нам в Україні є чого повчитися в цих людей. Я ще ніколи не бачила, щоб очі так горіли від усього українського…

Сибір або… Австралія

У мене захоплення викликають люди, котрі народилися за межами батьківщини, але вважають себе українцями. Українська міграція по цілому світі сягає більш як 120 років. Звісно, нащадки багатьох мігрантів асимілювалися, але не всі.

Австралійська міграція українців почалася після Другої світової війни. Люди, яких Гітлер забирав на примусові роботи в Німеччину під час війни, після її закінчення опинилися перед доленосним вибором. Адже таких, як вони, після повернення в Україну Сталін розстрілював або відправляв у Сибір. Їх погоджувалися прийняти Америка, Канада, Англія, Австралія. Але кожна з цих країн висувала свої, часом досить жорсткі, вимоги.

Отець Зенон Хоркавий, парох парафії Успення Пресвятої Богородиці в Ардірі (неподалік Мельбурна) розповідає, що в Австралію відбирали тільки людей, які мали освіту, добре здоров'я. Отець Зенон розповів, як приїхав був представник з Австралії в Німеччину відбирати мігрантів. "Запросили одного нашого чоловіка, дали йому газету українською мовою і сказали: читай. А наш бідний чоловік читати не дуже вмів і почав промовляти "Отче наш". Йому дали іншу сторінку, тоді чоловік прочитав "Богородице Діво". Врешті представник Австралії розчулився, підписав згоду, і так чоловік поїхав до Австралії".

По закінченні війни, розповідає отець, у німецькі табори приїжджав представник Радянського Союзу й переконував людей повертатися додому, але люди боялися, бо вже чули, що їх там чекає...

До Австралії діставалися цілий місяць, потім мігрантів розподіляли по бараках.

Коли багато українців збиралося разом, скажімо, в потязі, і розмовляли українською, то австралійці робили їм зауваження: in English.

Проте наші люди не піддалися асиміляції, хоча уряд Австралії наполегливо "працював" у цьому напрямку. "Ми побудували наші клуби, храми. Сходилися кожні вихідні. А зараз уряд Австралії каже нам: ви тримайте свою культуру. Ми вам допоможемо", - каже о. Зенон.

Кожен австралійський українець має свою історію - як його пращури виїхали з України, як потрапили в Австралію і як зберегли свою українськість.

Трапляються й унікальні пари. Скажімо, Петрові Стовп'юку понад дев'яносто років. Навіть його батько народився за межами України, але пан Петро підтримує у собі все українське. Його дружина англійка Джоун не розмовляє українською, але знає українських пісень, співає в хорі, бере активну участь у парафіяльному житті нашої церкви в Канберрі, носить українське вбрання.

Багато представників другого, третього й навіть четвертого поколінь ніколи не були в Україні, але асоціюють себе з українцями.

Усі австралійські українців жартома називають себе пів на half чи half на пів.

Народилася в Англії, але жодної секунди не почувалася англійкою

Маруся Яроцька народилася в Англії в українській родині, закінчила англійську школу для дівчат, потім університет, стала архітектором. З 1981 року живе в Австралії, але вважає себе українкою. Її так і хрестили "Марусею".

- Відколи живу, - каже вона, - на жодну секунду не відчувала себе англійкою. Я дуже вдячна Англії, бо там отримала практично безкоштовну освіту. Але Англія використала моїх родичів… Вони тяжко відробляли контракти. Більшу частину свого життя провела в Австралії. Знову ж таки, я вдячна цій країні, бо ми тут здобули певний фінансовий статус. Але я не відчуваю себе австралійкою. Навіть коли я приходжу на роботу в міську раду в Мельбурні, мені всі кажуть "добрий день". Я їх так навчила. Якщо, мовляв, хочете, аби я була в доброму гуморі, то не good day, а тільки "добрий день".

Маруся вже багато років працює архітектором у міській раді Мельбурна. Спроектувала понад 300 будівель. Коли її щось вражає, вона малює. Водночас вона є головою Єпархіальної ради єпархії УГКЦ Австралії, Нової Зеландії та Океанії. Велику частину життя Маруся присвячує своїй церкві, і саме завдяки церкві тутешні українці змогли залишитися самими собою…

Хоча Австралія далеко, але австралійські українці душею і думками з Україною, переконана вона.

- Коли Україна стала незалежною, - розповідає Маруся, - то мій тато тоннами висилав в Україну гуманітарну допомогу, гроші, одяг. Зараз ми всі також допомагаємо, чим можемо. Відчуваємо, що це наш обов'язок. І так майже кожна родина, чи то тут, чи то в Англії, чи в Америці. Знаю, що зараз в Австралії кожен українець зранку встає - і відразу до комп'ютера: що там діється в Україні?

Головне для нас - зберегти свою українськість

Маруся розповідає, що для українських мігрантів, які примусово покинули свою Батьківщину, найважливішим було зберегти свою українськість.

- Марусю, але їхні діти, внуки, правнуки, напевне, втрачають цю українськість… І мене дивує, якщо вони її зберігають. Як це вам вдається?

- Гадаю, тут усе залежить від батьків. Нас так виховували, що українське - це святе.

Мене, скажімо, тримає моя свідомість. Я дуже гарно могла б жити і без цього всього, бо підтримувати в собі й навколо українське забирає багато часу, ресурсів, грошей, але я не можу без цього жити.

- Ви з самого дитинства розмовляли українською?

- Моя перша мова - українська. Тато англійської не знав. Пам'ятаю, коли пішла до англійської школи, то не знала жодного слова англійською. Але швидко вивчила мову. А коли мала сім років, то заповнювала своєму татові форми до оподаткування.

Пам'ятаю, як ми автобусом їхали до греко-католицької церкви. При церкві була й українська школа, де нас навчали української мови, літератури і співів.

- Все Ваше життя пов'язане з церквою. Яку роль церкви ви б відзначили в збереженні цієї українськості по цілому світі?

- На мою думку, якби не було Української греко-католицької церкви, то не було б українських громад. Церква завжди була центром української культури, традицій. Священики були надзвичайно патріотичні. При церкві ми святкували як релігійні свята, так і національні, наприклад, День соборності.

В Англії також політично підтримували бандерівців, які втекли з України. Там нас відвідував Ярослав Стецько. Пам'ятаю, мені було вісім років, коли помер Степан Бандера. Українці масово вийшли на вулиці, відправлялися панахиди.

Пам'ятаю, як під час вшанування пам'яті Бандери тато тісно тримав мене за руку, бо тоді, у 1959 році, совєцькі агенти викрадали українських дітей.

Хлопці та дівчата гуртувалися навколо Спілки української молоді. Там нам викладали політичну історію. Щороку на наші зібрання приїжджав Ярослав Стецько з дружиною Славою. На ці здвиги з'їжджалися тисячі-тисячі молодих людей. Відбувалися різні змагання молодіжних колективів, обирали королеву краси, одного разу й мене були обрали.

- Ви працюєте архітектором в міській раді Мельбурна. Чи вдається вам на цьому рівні робити щось проукраїнське?

- Так, якщо є українська справа, яку можна проштовхнути, то ми робимо це.

Одного разу мала приїхати українська делегація в Мельбурн. Їм мали робити екскурсію в галерею, де є скульптура Архипенка. Хтось зробив помилку й написав, що це російський скульптор. А я якраз мала зразок паспорта Архипенка, де було чітко написано, що він українець. Я змусила їх одразу виправити помилку.

Нас кілька українців працює в міській раді Мельбурна.

Якщо українцям потрібно відсвяткувати якесь національне свято, наприклад, День Незалежності, то нам без проблем дозволяють зробити це на центральній площі міста.

- Чи не відчуваєте якоїсь образи на владу України, яка не дуже намагається підтримувати культурні зв'язки з такими, як ви, допомагати зберігати цю українськість? В Австралії навіть посольства України нема…

- (Сміється.) В Австралії діє закон багатокультурності, за яким для національних меншин виділяють на держаному радіо й телебаченні години для мовлення національною мовою. Ми дуже хотіли, щоб з України нам щотижня передавали сигнал хоч на якісь програми, наприклад підсумки новин, бо нам самим зробити якусь телепередачу - абсолютно нереально. І за 23 роки Незалежності ця комунікація досі не налагоджена.

- У вас двоє дітей, вони гарно розмовляють українською. Який ваш метод виховання їх в українському дусі?

- Я ще змолоду постановила собі, якщо в мене будуть які-небудь діти, то вони будуть українцями. А ще я собі постановила, що ніколи не вийду заміж за неукраїнця. Мене тато завжди навчав: тримайся свого.

Наймолодший завдяки знанню української мови отримав великий контракт на Східну Європу й Україну одної з великих туристичних компанії Англії.

Зараз він працює маклером з продажу та винайму нерухомості в Лондоні. І часто зустрічається з українськими студентами, олігархами. Інколи навіть грається з ними, бо вони не знають, що він розмовляє українською… У кінці завжди каже їм: "Дуже дякую, що вам сподобалися ці квартири".

Зустріч з Патріархом Йосифом вплинула на все моє життя

- Знаю, що вам пощастило в житті зустрітися з Патріархом Йосифом (Йосифом Сліпим - предстоятелем УГКЦ з 1945-го року - ред.)

- Так, я мала велику приємність зустрічатися з Патріархом Йосифом. Це мій герой. Мені тоді було 17-18. Це фактично вплинуло на моє подальше життя. Тоді я вирішила - доки буду жити, свого не зречуся.

Коли я його побачила, то впала на коліна. Крім того, я тоді ніколи ще не бачила людини, яка приїхала з України. А тим більше такої людини, багатостраждальної. 18 років у Сибіру… Він зумів витерпіти цю каторгу, і як ми могли не піти за ним?!

Патріарх завжди хотів налагоджувати контакт зі студентами. І він завжди нам казав, що ми в Англії мусимо відкрити університет. Я навіть не розуміла, як то "відкрити університет". Але пізніше це було зроблено. Купили в Лондоні дім і відкрили відділення Українського католицького університету.

У молоді роки я ще з двома дівчатами створили гурт "Тріо Конвалія". Співати нас спонукали перші вірші Василя Симоненка. Коли Патріарх Йосиф приїхав з першим візитом в Англію, ми співали пісню "Чуєш, мамо", яка прийшла з Сибіру. Коли ми її співали, зала ридала. Було видно, що Патріарх Йосиф зворушений. Це було 1972 року. А в 1975 році я отримала від Патріарха запрошення заспівати у Ватикані. Я ледве не зомліла: наш герой просить нас заспівати. Тоді перший раз у соборі Святого Петра в Римі була українська відправа на головному престолі. І тоді вперше в літургії вжили слово Патріарх.

Між собою ми називали Патріарха "Гоулі Джо" - Святий Йосиф. Вважаю, що він врятував українську діаспору, врятував усіх нас від асиміляції, від злиття з Римо-католицькою церквою.

Щоразу, коли він зустрічався з людьми, він наголошував: ви не є римо-католиками, ви - греко-католики, у вас інший обряд. Знайте свою історію, історію своєї церкви.

Оксана Климончук
www.ukrinform.ua