А на скронях батьків сивина, сивина... Крок за кроком в Сибіру зростала вона...

Опубліковано 2016-02-23

Вірші, написані 40 років тому, в 1976, 19-річним юнаком Василем Січком, про маму і тата, про  безмежну любов до України, про  готовність віддати  життя за Батьківщину.

Сьогодні  за  Україну готовий віддати життя син Василя-Петро ( читати тут:

http://ukrkongress.lv/ua/article/tomr_galv_vl_karoju_saruna_ar_maidana_mediiem_petro_siko_un_katrnu_mihailovu/  

(вірші надруковані з дозволу сестри,  Оксани Січко)

А на скронях батьків сивина, сивина...

Крок за кроком в Сибіру зростала вона.

День за днем засівалася смутком очей

І за дрітом колючим безсонних ночей.

Пережилося все, перетерлося все,

І лиш іній пекучий на скронях росте...

А боролись батьки за свободу, любов,

На терновім вінку запеклась їхня кров.

Запеклася на голках колючих дротів,

Запеклася на ранах полеглих братів,

І мов дзвін підземельний лунає в тайзі

Велетенській, братерські могилі борців.

І розносить той дзвін понад світом луна

І батьківських очей і їх скронь сивина.

Ні! Не вільно загинути, в безвість піти,

Не за це під тортури ставали брати.

Дай же батьку мені щиро руку свою,

Я продовжу собою всю муку твою.

***

Що пекло!-щось далеке, неземне

Воно мариться часом, як спасіння,

Як рай, де розпинають лиш тебе,

Тебе мордують, піддають гонінням.

Тебе самого. Смішно, лиш тебе.

Я б муки всі прийняв на себе світу,

Підставив груди під громи небес,

Щоб лиш не бачити, як мучать Україну,

Я б запах крові свій зі сміхом щирим пив,

Я б автомат стиснув в зубах до болю,

 Щоб запах гнилі з запахом могил

Не простирався , мамо, над тобою.

Страшну я муку маю, неземну,

Дивитсь кожен день на матір розіп’яту,

Як добивають , ледве вже живу,

А я зашкодити ніяк не можу кату.

Вкраїно! Мамо! Роси і поля,

Світанки і сади твої печуть до болю.

З моїм коханням запеклась журба.

Спокон віків єдині ми з тобою.

Прийми від мене, Мамо , ці мучіння,

Бо це моя тобі молитва, Україно!

Не за це під тортури ставали брати.

Дай же батьку мені щиро руку свою,

Я продовжу собою всю муку твою.

***

Чому так груди рвe мені розлука,

 Чому лиш cтoгiн чую на землi ?

Чого мого народу вся та мука

 Кипить i розливаеться в менi .

Я гнiв i бiль свiй виллю на паперi ,

Створю гiрке я слово вогняне.

 Хоч на землi кругом лиш бачу грати й дверi,

 Я вiрю сонце це зiгрiє i мене.

 Я вiрю що настане ще хвилина,

 Проїсть iржа кайдани вiковi

 I сонце усмiхнеться на Вкраїну,

 I любо- любо стане так менi.

 Так це буде колись, а поки у неволi

 Народ наш стогне , як вiки назад

Нам треба мiцно йти разом до волi

 Вкраїнець з українцем ,з братом брат. 

***

Січко Василь Петрович (нар. 22 грудня 1956 у пос. Стекольний, на 72-му км від м. Магадан — †17 листопада 1997, м. Чикаґо США).

Член Української Гельсінської групи, лідер Української Християнсько-Демократичної партії.

Син учасників національно-визвольної боротьби, політвיязнів Стефанії Петраш та Петра Січка.

У 1957 родина Січків повернувся із заслання у с. Витвиця Долинського р-ну на Станіславщині. Через рік сім'я оселилися в м. Долина.

Василь Січко у 1974 р. закінчив 10-й клас Долинської середньої школи № 1 та здав іспити на журналістський факультет Львівського університету, однак не був прийнятий як син колишніх політв'язнів. Рік працював токарем на Струтинському заводі металовиробів.

У 1975 вступив на факультет журналістики Київського університету. Навчаючись в університеті у 1976-77 роках, Василь Січко написав статті «Хрести на дорозі», «Чому мовчать радянські люди». Вони йому згодом були інкриміновані як антирадянські.

У січні 1977 на Василя Січка почалися цькування викладачів за вказівками КДБ, зокрема, викладачка російської мови поставила «двійку» на екзамені, арґументуючи тим, що він не виконує її вимоги розмовляти в гуртожитку і в місті російською мовою та що в нього поганий акцент.

20 липня 1977 Василя Січка наказом ректора № 506 виключили з журналістського факультету «за неуспішність». Він оскаржив безпідставне недопущення його до сесії, а 12 серпня надіслав до ЦК КПРС заяву про незаконне виключення його з університету. Відповідь надійшла з Міністерства освіти УРСР, де було вказано, що причиною виключення є «академзаборгованість».

18 вересня Василь Січко здав у Московський райвідділ міліції м. Києва документи громадянина СРСР і оприлюднив заяву про відмову від радянського громадянства та завимагав дозволу на еміґрацію до США для отримання громадянства цієї країни і набуття там вищої освіти. Також здав свій комсомольський квиток у ЦК ЛКСМУ.

17 січня 1978 арешт і проведення експертизи в Івано-Франківської психіатричної лікарні.

26 лютого 1978 Василь Січко, а 30 квітня його батько стають членами Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод, їхні імена зיявляються під документами УГГ.

9 січня 1979 Василь і Петро Січки пробилися до зали, де йшов судовий процес над членом УГГ Василем Стрільцівим і звернулися до свідків звинувачення із закликом не йти проти свого сумління і не піддаватися тискові КДБ.

22 травня 1979, у день похорону у Львові композитора Володимира Івасюка, Василя Січка, його батька та Василя Стрільціва викликано до КДБ в Івано-Франківськ. 10 червня, на Трійцю, Василь Січко виступив на громадянській панахиді на Личаківському кладовищі і сказав, що Володимир Івасюк не покінчив життя самогубством — його замордували. Він тут же склав присягу: «Друже, ми продовжимо боротьбу з ворогами, які знищили тебе, ми будемо боротися, поки Україна стане вільною і незалежною».

27 червня 1979 прокурор Львівської області порушив кримінальну справу проти Василя і Петра Січків за ознаками ст. 187-І КК УРСР («розповсюдження наклепницьких вигадок, які паплюжать радянський державний і суспільний лад»), а 5 липня вони були затримані.

4 грудня 1979 у Львівському обласному суді відбувся судовий процес над Василем і Петром Січками, про який родина не знала. Підсудні не вставали, не брали участі в суді, відмовилися від останнього слова. Вирок: синові — 3 р. таборів посиленого, батькові — 3 р. суворого режиму. 10.12 Січки відмовилися одержувати копію вироку і оскаржувати його в касаційному порядку.

Покарання відбував у м. Черкаси, в таборі посиленого режиму ЕЧ-325/62. 3 грудня 1981, за півроку до закінчення терміну ув'язнення, Василь Січко звинувачений у «зберіганні без мети збуту наркотичних речовин», 10 грудня 1981 судовий відділ Придніпровського РВВС м. Черкаси порушив кримінальну справу № 1080 за ст. 229-6 ч.1 КК УРСР.

4 січня 1982 Придніпровський районний суд м. Черкаси у камері СІЗО засудив Василя Січка на 3 роки ув'язнення в таборах суворого режиму. Карався у таборі ИВ-301/86, м. Вінниця.

Звільнений 7 липня 1985, однак ще отримав рік адміністративного нагляду. Працевлаштувався на пилораму заводу залізобетонних виробів у м. Долині.

Ще в тюрмі захворів на туберкульоз, рік лікувався.

У 1987 одружився з Лесею, 1988 народився син Петро, 1991 — донька Стефанія.

11 березня 1988 оприлюднено Звернення Української Гельсінської Групи до української та світової громадськості про відновлення її діяльності, серед 19 осіб, які поставили свої підписи — Василь і Петро Січки.

У квітні 1988 Василь Січко пише програму і статут Українського Християнсько-Демократичного Фронту. 26 квітня, на другу річницю чорнобильської катастрофи, УХДФ уперше підніс на мітингу у Львові синьо-жовтий прапор.

Цього ж 1988 участь у голодуваннях та мітингах в Галичині та у Москві з вимогою леґалізувати Українську Греко-Католицьку Церкву.

1 листопада 1988 — офіційна дата заснування УХДФ, де Василя Січка обрано головою. З 21 квітня 1990 організацію перейменовано на Українську Християнсько-Демократичну Партію (УХДП).

У травні 1989, в 10-у річницю загибелі В. Івасюка, Василь Січко активно долучається до організації панахиди наЛичаківському цвинтарі, 4 червня — організовує мітинг у Калуші, а 11 червня — проводить перший несанкціонований мітинг у Долині, за що його було заарештовано на 10 діб.

У 1994 Василь Січко — кандидат у народні депутати України в Івано-Франківському окрузі № 157.

З 1995 — Почесний Голова УХДП з правом вето.

27 травня 1996 поїхав до США. Проживав у місті Чикаго. 17 листопада 1997 року загинув у пожежі за нез'ясованих обставин. 30.11 1997 страннями брата Володимира тіло було привезене до Львова. 2 грудня похований поруч з матір'ю на Личаківському цвинтарі.

  Нагороджений Орденом «За мужність» I ст. (8 листопада 2006) — за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (посмертно).

 24 вересня 2015 року на честь родини Січків названо провулок у місті Долині. 

Матеріали з Вікіпедії