Парафія УГКЦ в Ризі запрошує на зустріч з Наталею Гавдидою, лепкознавцем, лауреатом Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Братів Лепких

Опубліковано 2017-05-14

20 травня українці Риги матимуть можливість зустрітись із Наталею Гавдидою, кандидатом філологічних наук, доцентом Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя, лепкознавцем, лауреатом Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Братів Лепких, координатором Всеукраїнського волонтерського проекту «Безкоштовні курси української мови» (ГО «Український світ»).

На запрошення парафії УГКЦ у Ризі Наталя Гавдида візьме участь у присвяченій 100-літтю об'явлення Богородиці у Фатімі зустрічі релігійних громад УГКЦ Латвії і Естонії та виголосить доповідь «Концепт Богородиці у життєвій та творчій долі Богдана Лепкого».

Зустріч із гостею з України відбудеться о 12:15 за адресою: Svētas Gimenes Māja. Klostera iela 5 Vecriga.

Іноді для того, щоб відчути дух цілої епохи, достатньо дослідити життєві колізії однієї людини. Йдеться, звичайно, про яскравих неординарних осіб, одержимих духом творчості, бажанням залишити свій слід на тернистих стежках української історії. Саме такою особистістю був Богдан Лепкий (1872 – 1941) – багатогранний митець, який реалізував свій талант як літератор, маляр, автор текстів музичних творів, перекладач, дослідник літературних процесів, мистецтвознавець, обдарований педагог, активний громадський діяч, один із теоретиків феномену українського січового стрілецтва.

Народився Богдан Лепкий 4 листопада 1872 року на галицькому Поділлі (хутір Кривенький неподалік Крегульця Гусятинського району Тернопільської області) в родині греко-католицького священика. Його батько, отець Сильвестр, відомий у літературних колах як письменник Марко Мурава, був надзвичайно ерудованою людиною, а мати – Домна з роду Глібовицьких – гарно співала, акомпануючи собі на гітарі, малювала, тому саме від неї, як вважають родичі, син Богдан успадкував нахил до малярства.

У юного Богдана інтерес до пензля проявився швидше, ніж поетичні здібності, тому отець Сильвестр, знаючи ситуацію в українському мистецтві, мріяв, щоб син став живописцем:  “Богдан нехай малює, нам треба історичних малярів”. Врахувавши побажання батька, Б. Лепкий у 1891 році розпочав навчання у Віденській академії мистецтв. Та дуже швидко розчарувався, не сприйнявши формалізму методики викладання в цьому закладі. Невдоволення малярськими студіями, туга за рідним краєм і за родиною лягали на папір поетичними рядками, які одного разу випадково побачив Михайло Новицький (Петрушевич), талановитий лірик і вимогливий критик. Прочитавши вірші, він почав наполягати, щоб Богдан Лепкий покинув малярство і брався за перо.

Прислухавшись до порад друга, Б. Лепкий почав публікувати у різних часописах, часто під псевдонімами та криптонімами, свій поетичний і прозовий доробок, в якому простежувалась неповторна особливість авторської манери – взаємодія Слова та Барви. Однак ніколи митець не захоплювався словесною творчістю настільки, щоб забути про пензель: продовжував малювати картини, вивчав історію штуки, писав мистецтвознавчі дослідження, популяризував доробок українських художників, допомагав їм морально і матеріально.

Значну частину життя письменнику довелося прожити далеко від рідного краю. Протягом 1899-1914, 1925-1941 років він перебував у Кракові, де працював викладачем української мови та літератури в Ягеллонському університеті, вчителем III гімназії імені Собеського та вищої гімназії Святого Яцка, а в 1926 році став професором кафедри української літератури.

 Помешкання Лепких у цьому польському місті було місцем обговорення важливих суспільно-політичних та культурно-мистецьких питань. Як згадував Роман Купчинський,  “в тій хаті, що довгі роки була українською амбасадою в Кракові… не один чужинець навчився любити Україну”. Багато обдарованих земляків (живописці Іван Северин, Олекса Мауберг, Роман Барвінський, Михайло Бойчук, скульптор Михайло Гаврилко) завдяки Богданові Лепкому отримали освіту в Краківській академії мистецтв, адже праця в царині духовного меценатства була однією із форм просвітницької діяльності митця.

У національній пам’яті Богдан Лепкий навіки закарбувався як автор пісні «Чуєш, брате мій», що стала своєрідним духовним гімном українців усього світу, та героїчної епопеї про гетьмана Івана Мазепу, зі сторінок якої уже кілька поколінь українців вивчають свою історію.